Топ-100

Онлайн трансляція | 12 вересня

Назва трансляції

Статті

06.02.2009

Пам’яті мученицької кончини Митрополита Київського і Галицького Володимира (Богоявленського)

Назаров И. В.

lavra.uaДО 90-РІЧЧЯ МУЧЕНИЦЬКОЇ СМЕРТІ МИТРОПОЛИТА КИЇВСЬКОГО І ГАЛИЦЬКОГО ВОЛОДИМИРА (БОГОЯВЛЕНСЬКОГО)

У восьмій вечора 25 січня (7 лютого) 1918 р. п’ятеро озброєних людей на чолі з людиною в шкірянці вели по Лаврі літнього ченця в білому митрополичому клобуці, що тихо наспівував про себе слова молитов. Коли, підійшовши до кута Успенського собору, солдати закурили цигарки, митрополит, обернувшись до храму, став ревно молитися. Дійшовши до економічних врат, він знову зупинився і, перехрестившись, вклонився надбрамній іконі святителя Миколая. Привратник, монах Софроній, відкрив обидві половинки воріт, пропускаючи митрополита і його вбивць, які зникли в нічній темряві.

Через кілька хвилин два лаврських ченця, що стояли у дворі і ділилися між собою враженнями від побаченого, почули спочатку чотири, а через півхвилини – ще два постріли. Після перших пострілів один з них сказав іншому: «Це владику розстрілюють». Третій монах, який підійшов до них в цей час, зауважив: «Для вбивства стільки пострілів занадто багато…» Цим обговоренням і обмежилася участь лаврської братії в долі свого священноархімандрита. Братію не насторожило і те, що через 10-15 хвилин від Успенського собору до економічних врат Лаври стрімко рушили 12-15 солдатів з ліхтарями, послані червоним комендантом на прохання намісника, який повідомив йому про полонення митрополита невідомими особами. Один з тих, що підбігли (заступник коменданта), запитав ченців: «Батюшки, провели митрополита?» Ченці відповіли: «Провели, за ворота». Вибігши за ворота, солдати через 15-20 хвилин повернулися назад. На питання ченця, чи знайшли вони владику, один з матросів відповів: «Знайшли, так всіх вас по одному повиведемо». Тіло священномученика митрополита Володимира залишалося на місці вбивства до ранку, поки (приблизно о 9 годині) не було знайдено сторонніми мирськими людьми, які повідомили в Лавру про трагедію, що сталася напередодні біля її стін. Після цього, отримавши у червоної влади дозвіл і пропуск, лаврський архімандрит Анфим в супроводі чотирьох санітарів з носилками відправився до місця вбивства і під образливі вигуки розлюченого натовпу озброєних робітників і солдатів переніс тіло в Лавру. Медичний огляд зафіксував кілька вогнепальних ран, у тому числі дві – в скроню і в груди (розривними кулями) – були смертельними, і численні удари багнетами – в живіт, в потилицю, в область рота. Ворог роду людського мстився святителю, який був видатним церковним оратором, направляючи удари вбивць на уста, що довгі роки проповідували Слово Боже і безстрашно викривали порок, де б він не гніздився.

Так прийняв мученицьку кончину архієрей, все життя якого було пронизане почуттям відповідальності за ввірені йому клір і паству, які співрозпинали його Христу Спасителю. Сам він не шукав архієрейства, але, прийнявши його як промислительно передуготований Господом хрест, був він, як раніше говорили про іншого великого святителя Філарета Московського, «єпископом з ранку до вечора і з вечора до ранку» (Флоровський Георгій, прот. Шляхи руського богослов’я. – Вільнюс, 1991. – С. 182), що надавало йому особливу мученицьку безкомпромісність і твердість. «Суть, зміст і мета ярма архієрея – щоденного мученика-сповідника, але не адміністратора над єпархією», – говорив, пройшовши крізь страшний досвід ХХ століття, великий сповідник християнської віри, прозорливий старець ієросхимонах Самсон (Сіверс) (Старець ієросхимонах Самсон. Сповідник нового часу. – С. 30). Невірно і нерозумно бажати архієрейства як влади над кліром і паствою, необхідно прийняти її як хрест охоронця і, більш того, поручителя за єдність і чистоту віри «малого стада», покликаного першим ударити на сполох при наближенні вовків і першим загинути за паству. Саме така позиція лежала в основі довгого архієрейського служіння владики, яке рік від року ставало все більш важким, і саме вона дозволила Господу поставити його на перше місце в довгій низці новомучеників і сповідників Церкви Руської, щоб він першим постраждав за Христа в страшний момент, коли значна частина звабленого народу зійшла з шляхів Божих. «У житті покійного архіпастиря помітно і опукло виступають дві сторони: зовні – честь, блиск і слава людська, а всередині – хвороби, скорботи і страждання, – сказав під час поховання протоієрей Феодор Титов. – Справді, молодою людиною і абсолютно несподівано для себе і для інших він отримує високу честь єпископського звання і потім, знову несподівано і разюче швидко, він все більше і більше вивищується, поки, нарешті, досягає найвищого місця в рядах ієрархії всеросійської православної Церкви… А між тим, придивіться ближче і ви побачите і здивуєтеся, як багато, глибоко і тяжко страждав у своєму житті покійний архіпастир. У ранньому дитинстві він зазнав хрест сирітства, втративши свого батька, який був також убитий, як і сам спочилий. Здобувши вищу освіту серед поневірянь, злиднів і напруженої праці, він вийшов на шлях пастирського служіння, але… в самому ж початку його піддався тяжкому, особливо в житті священика, випробуванню у вигляді вдівства. Потім йдуть почесті і швидке підвищення, але поруч з ними йдуть жорстоке лихослів’я, непримиренна заздрість, боротьба і переслідування… Останні дні життя покійного архіпастиря пройшли на наших очах, і ми всі бачили, як тяжко і незаслужено страждав він, переслідуваний людською злобою, яка не хоче заспокоїтися навіть і в той час, коли ненависний лежить бездиханний…» (Прот. Феодор Титов. «Вінок на могилу Високопреосвященного митрополита Володимира» – К., 1918. – С. 63).

Майбутній священномученик Володимир (в миру – Василій Никифорович Богоявленський) народився 1 (14) січня 1848 р. у с. Мала Моршка Моршанского повіту Тамбовської губернії в сім’ї священика і рано пізнав хрест сирітства, втративши батька, який так само, як і Владика, був убитий. Здобувши початкову освіту в духовних школах Тамбовської єпархії, Василій Богоявленський вступив в 1870 році до Київської Духовної Академії, де навчався на церковно-практичному відділенні і яку закінчив в числі кращих вихованців XXVII курсу студентів в 1874 р. Ще будучи студентом Академії, він переклав з німецької «Логіку» Г. Гагемана, видану в Києві в 1874 р. Після закінчення Академії В. Н. Богоявленський повертається в рідну йому Тамбовську семінарію вже в якості викладача гомілетики, літургіки і пастирського богослов’я і через рік займає в ній кафедру Священного Писання.

Після семи років викладацької діяльності В. Н. Богоявленський приймає священицький сан і на початку 1882 р. займає місце священика в соборній церкві м. Козлова Тамбовської єпархії, а незабаром отримує прихід в тому ж місті. Після смерті від туберкульозу дружини і єдиної дитини він 8 лютого 1886 р. приймає чернечий постриг з ім’ям Володимира і тоді ж призначається настоятелем Троїцького монастиря м. Козлова в званні архімандрита. У жовтні 1886 року його призначають настоятелем першокласного Антонієвого монастиря у Великому Новгороді. Через два роки архімандрит Володимир був призначений вікарієм Новгородської єпархії і 3 червня 1888 р. був хіротонізований в сан єпископа Староруського. Уже в Новгороді яскраво проявився його талант церковного оратора, чиї проповіді, що відрізнялися своєю простотою, але при цьому особливою щирістю і задушевністю, завжди привертали велику кількість слухачів. Проповідуючи сам, Владика намагався залучити до проповідницької діяльності і духовенство своєї єпархії, всіляко заохочуючи позабогослужбові бесіди духовенства з народом.

19 січня 1891 р. преосвященний Володимир був призначений Самарським єпископом. Дворічне служіння його в Самарській єпархії збіглося з часом важких народних лих – голоду, котрий спалахнув в 1891 р., і епідемії холери, що послідувала за ним, під час яких молодий Владика розвинув багатосторонню благодійну діяльність, що здобула йому народну любов і що виділила його з-поміж наявного російського єпископату. Створивши спеціальний єпархіальний комітет, Владика надавав широку допомогу постраждалим від голоду через організацію парафіяльної взаємодопомоги, безкоштовних їдалень, чайних і т. п. Під час холерної епідемії єпископ Володимир за допомогою усних і друкованих настанов пропагував серед населення знання про цю страшну хворобу і методи боротьби з нею, влаштовував громадські моління про позбавлення від лиха, що спіткало народ, і особисто звершував поминання померлих на холерних кладовищах.

Його неабиякі архіпастирські якості не залишилися непоміченими, і 18 жовтня 1892 р. преосвященний Володимир був призначений екзархом Грузії зі зведенням його в звання архієпископа Карталинского і Кахетинського. Його служіння в Грузії було відзначене влаштуванням нових храмів і церковно-парафіяльних шкіл, пожвавленням проповідницької діяльності і частими відвідинами Владикою парафій ввіреної йому єпархії, незважаючи на незручність гірських доріг.

21 лютого 1898 р. Владика був призначений митрополитом на Московську кафедру, яку до нього займали, як правило, архієреї, котрі володіли особливими заслугами, – Платон (Левшин), Філарет (Дроздов), Макарій (Булгаков) та ін. Тому клір і паства спочатку дещо стримано зустріли нового митрополита, але незабаром, оцінивши його скромність, енергійність та інші видатні якості, перейнялися до нього самим добрим ставленням, яке затьмарилося тільки революційними подіями 1905–1907 рр., епіцентром яких стала Москва. У цей неспокійний період особливо яскраво проявився його талант проповідника і церковного письменника. Правильно відчувши назрівання масової апостазії в рядах робітничого класу і оцінивши всю згубність проникнення в його середовище соціалістичних ідей, Владика зробив все можливе для активної євангелізації свідомості робочих мас, про що свідчили не тільки його особисті виступи в робочих аудиторіях, а й численні публіцистичні праці, що розкривають антихристиянську суть соціалістичних ідей, що пропагують православні погляди на сім’ю, монархію, працю і власність і т. п. З метою постановки православної проповіді в народному середовищі на постійній основі митрополит Володимир організував в Москві великий єпархіальний будинок, що став не тільки єпархіально-адміністративним, але і духовно-просвітницьким центром, де крім щоденних богослужінь проводилися богословські читання, спеціальні читання для фабрично-заводських робітників, науково-богословські і релігійно-філософські зібрання. Згодом цьому духовно-просвітницькому центру було присвоєно ім’я митрополита Володимира.

Пробувши на Московській кафедрі чотирнадцять з половиною років і здобувши, незважаючи на вкрай складний, неспокійний час, любов і вдячність своєї пастви, митрополит Володимир був призначений в листопаді 1912 року на столичну Петербурзьку кафедру на місце померлого 2 листопада митрополита Антонія (Вадковського) з присвоєнням йому звання і прав першенствуючого члена Св. Синоду. Архієрейське служіння митрополита Володимира в Петрограді було ускладнене, по-перше, швидким зростанням антимонархічних і радикалістських настроїв народних мас, які втомилися від тривалої війни, і, по-друге, зіткненням з впливовими столичними клановими угрупованнями, незадоволеними прямолінійністю і твердістю Владики, що не йшов з ними ні на які компроміси. Це останнє протистояння закінчилося тим, що митрополит Володимир впав у немилість і був видалений з Петрограда фактично в почесне заслання на Київську кафедру на місце спочилого 4 листопада 1915 р. митрополита Флавіана (Городецького).

В останній рік свого архіпастирського служіння, який став і останнім роком його земного життя, митрополит Володимир за Промислом Божим опинився в епіцентрі запеклої боротьби за збереження канонічного устрою і єдності Руської Православної Церкви. Після лютневого перевороту 1917 р., який Владика зустрів в Петрограді, перебуваючи там як першоприсутній член Св. Синоду, йому відразу ж довелося зіткнутися з навмисно деструктивним курсом нового обер-прокурора Синоду кн. Віктора Львова, призначеного Тимчасовим урядом. Політика кн. Львова, який виражав інтереси та ідеї радикально-обновленських кіл духовенства і мирян, що співчували революції, була відверто секулярною, спрямованою проти єпископату і консервативного духовенства, вірних канонам і традиціям. Вона зводилася до фактичного насадження в Церкві двовладдя, коли канонічній владі єпископату протиставлялися заохочувані Синодом, але нелегітимні з точки зору церковного права і тому самочинні виконавчі комітети духовенства і мирян, які повинні були скликати єпархіальні з’їзди. Крім цього, в губерніях при губвиконкомах урядом був введений пост «комісарів у духовних справах» для контролю за діяльністю архієреїв з боку світської «революційної» влади. Тому, повернувшись до Києва з Петрограда 24 березня 1918 р. митрополит Володимир застав у своїй єпархії конфліктну ситуацію з динамічним розвитком. Її особливістю було поєднання революційних і «національних» гасел, в силу чого багато елементів програми церковних радикалів набули в Києві національно-український характер (зокрема, наполегливо піднімалося питання про українську мову богослужіння), а революційний настрій цих кіл трансформувався у вимогу автокефалії Української Церкви, в той час як консервативні кола українського духовенства та мирян зберігали вірність ідеї єдності Руської Православної Церкви. Так, 7 березня 1917 р. у Києві відбулися міські пастирські збори, які заявили про підтримку всеросійського Тимчасового уряду і Української Центральної Ради і сформували «виконавчий комітет духовенства і мирян м. Києва», який став ініціативним органом відділення українських єпархій від Руської Православної Церкви. Комісаром з духовних справ в м. Києві був призначений священик Феодор Поспеловський, якого православна суспільна думка затаврувала прізвиськом «жандарм в рясі» за «старанність» під час обшуків монастирів з метою виявлення там контрреволюційної і погромної літератури, при виїмці з консисторії секретних справ і тому подібних «акціях».

Після прибуття до Києва митрополит Володимир відразу ж поставився вкрай негативно до подібного стану справ у своїй єпархії, заявивши в бесіді з представниками згаданого виконкому, що «виконавчий комітет духовенства і мирян – установа самочинна, яка прагне до поступового розширення своєї влади і до захоплення прерогатив, що йому не належать» (Прот. Феодор Титов. «Вінок на могилу…» – С. 18). 5 квітня на зборах духовенства і мирян Владика вказав в своєму виступі на незаконність виконавчого комітету і комісара у духовних справах. Проте, тверезо оцінюючи стан справ, митрополит Володимир не відкидав повністю можливість співпраці з виконавчим комітетом і дав благословення на скликання останнім єпархіального з’їзду духовенства і мирян Київської єпархії, що потім незрозумілим чином перетворився на «Український київський єпархіальний з’їзд духовенства і мирян». Проведений під час відсутності митрополита Володимира, який відбув до Петрограда на засідання Синоду, з’їзд підпав під повний контроль виконавчого комітету. Після того, як у відповідь на образи єпископату і вигукування гасел автокефалії, представники консервативної меншини Київської єпархії покинули з’їзд, останній своїми рішеннями підтримав позицію радикально-обновленських кіл: було прийнято постанову, що в Україні повинна бути незалежна від Петроградського Синоду Українська Церква, а єпископат і духовенство повинні обиратися мирянами і кліром. В обрану на з’їзді єпархіальну раду (яка в більшості своїй складалася з членів виконкому) увійшли священики Феодор Поспеловський, Василь Липківський, Петро Тарнавський, Сергій Філіпенко, Євгеній Капралов та ін. З’їзд прийняв рішення про скликання Всеукраїнського Церковного Собору і створив комісію з його скликання на чолі з єпископом Уманським Димитрієм (Вербицьким). Повернувшись до Києва, митрополит Володимир (зміщений в квітні 1917 р. з посади першоприсутнього члена Синоду) вкрай негативно оцінив квітневий з’їзд і його рішення, що і висловив на зустрічі з членами обраної на ньому київської єпархіальної ради 1 липня 1917 р. Позиція митрополита Володимира відображала настрої кліру і мирян в більшості українських єпархій, в той час як ідея автокефалії була підтримана лише в Київській, Полтавській і Подільській єпархіях. Але підтримка політиків з Центральної Ради надихала українських церковних радикалів на досягнення повної автокефалії, яку вони сподівалися легітимізувати на Всеукраїнському Церковному Соборі. Прохання комісії по скликанню Всеукраїнського Церковного Собору, направлена в червні 1917 р. до Петроградського Синоду, зустрічає відмову, мотивовану тим, що в його скликанні немає потреби через скликання Всеросійського Церковного Собору в Москві в серпні 1917 р. Незважаючи на те, що після цієї відмови глава комісії єпископ Уманський Димитрій (Вербицький) покинув її, київська єпархіальна рада самочинно призначає проведення Всеукраїнського Церковного Собору на 30 липня (12 серпня) – 5 (18) серпня 1917 року і без благословення церковної влади розсилає 9 (22) липня відповідне звернення до духовенства та мирян. У відповідь на ці кроки комісії новий обер-прокурор Синоду Антон Карташев заборонив скликання Всеукраїнського Собору в зв’язку з відкриттям 15 (28) серпня Всеросійського Церковного Собору. В цей же час митрополит Володимир домагається від Св. Синоду прийняття постанови від 14 (27) липня про неправомочність віборів Київської єпархіальної ради на квітневому єпархіальному з’їзді, что передбачало скликання нового єпархіального з’їзду в серпні.

На початку серпня напередодні нового єпархіального з’їзду митрополит Володимир випустив своє останнє архіпастирське послання, яке за змістом переростає локальну історичну ситуацію 1917–1918 рр., не втрачаючи своєї актуальності і сьогодні. «Велике нещастя нашого часу – найбільше в тому, що вважають вищою гідністю бути ліберальними в питаннях віри і моральності, – пише митрополит Володимир. – Багато хто знаходить особливу заслугу в тому, щоб вселити в душі руських людей таке ліберальне ставлення до віри і моральності… Проти свободи віри і совісті ніхто не заперечує. Але не потрібно забувати, що християнська віра не від людей вигадництво, а божественні глаголи, і не може вона змінюватися за тими людськими поняттями, і якщо людські переконання стоять в суперечності з божественними істинами, то чи розумно надавати якесь значення цим переконанням, вважати їх правильними і керуватися ними в житті? Ми, звичайно, повинні терпіти і незгодних з нами, і навіть тих, хто явно помиляється, ставитися до них поблажливо, але від хибних думок їх повинні відвертатися і з помилками боротися і доводити їх неспроможність. Це повинні вважати своїм обов’язком і пастирі християнської Церкви, і справжні послідовники Христового вчення» («Київські єпархіальні відомості». – 1917. – № 32–33. – С. 260–261). У цьому ж зверненні майбутній священномученик суто застерігає клір і паству з приводу ще одного виявленого на квітневому єпархіальному з’їзді настрою, який він як навчений багаторічним досвідом архіпастир іменує лихом: «До загального лиха по всій землі руській приєднується ще і наше місцеве, що збільшує чимало душевну скорботу. Я говорю про ті настрої, які виникли в Південній Росії і загрожують порушенням церковного миру і єдності. Для нас страшно навіть чути, коли говорять про відокремлення південно-руської Церкви від єдиної Православної Руської Церкви. Після настільки тривалого спільного життя мають для себе будь-які розумні підстави ці прагнення? Звідки вони? Чи не з Києва йшли проповідники православ’я по всій Русі? Серед угодників Києво-Печерської Лаври хіба ми не бачимо тих, хто прийшов сюди з різних місць Святої Русі? Хіба православні Південної Росії не працювали по всіх місцях Росії як діячі церковні, вчені і на різних інших теренах, і, навпаки, православні Півночі Росії чи не подвизалися також на всіх теренах в Південній Росії? Чи не спільно ті й інші творили велику Православну Руську Церкву? Хіба православні Південної Росії можуть дорікнути православним Північної Росії, що останні в чому-небудь відступили від віри, або спотворили вчення віри і моральності? Ні в якому разі. На підставі свого особистого досвіду свідчу, що у всіх тих єпархіях і митрополіях, в яких Господь сподобив мене служити, всюди в чистоті і незмінності зберігається вчення православної віри і моральності, всюди єдність в церковному вченні, богослужінні і обрядах. До чого ж прагнення до відокремлення? До чого воно приведе? Звичайно, тільки порадує внутрішніх і зовнішніх ворогів. Любов до свого рідного краю не повинна в нас заглушати і перемагати любові до всієї Росії і до єдиної Православної Руської Церкви» (Там же. – С. 261–262).

На жаль, повторний київський єпархіальний з’їзд, який пройшов 8 (21)–9 (22) серпня, не прислухався до доводів митрополита Володимира і під напором потужного агітаційного напору його противників (агітація велася не тільки ввечері і вночі напередодні виборів, але і в самий день виборів до початку засідання, коли в Софійському соборі митрополитом Володимиром і трьома вікаріями для виборців урочисто звершувалася Літургія) підтвердив рішення квітневого з’їзду і підтримав єпархіальну раду. Образи на адресу архіпастиря висловлювалися на з’їзді настільки агресивно і безсоромно, що 9 серпня Владиці стало погано і, залишивши збори, він кілька годин пролежав в лаврських покоях нерухомо, як померлий. Незабаром після цього з’їзду митрополит Володимир відбув до Москви на Помісний Собор, який відкрився 15 (28) серпня, в роботі якого він брав участь до кінця листопада 1917 р.

Автокефалістський рух в стадії розвитку потребував всеукраїнський координаційний орган, ініціативу по створенню якого взяли на себе українські політичні організації – вкрай націоналістичне таємне товариство «Братство самостійників» на чолі з М. Міхновським і організаціями, що виконували роль його легального політичного фасаду, – «Військове товариство ім. гетьмана Полуботка», «Військове товариство Батьківщина», «Союз української державності», «Партія українських соціалістів-самостійників». Ці організації провели в Києві 20–31 жовтня (2–13 листопада) 1917 р. III Український Військовий З’їзд, який ухвалив 27 жовтня (9 листопада) 1917 р. резолюцію про автокефалію Української Церкви, її незалежність від держави і українізацію богослужіння. На цьому з’їзді було сформовано Комітет по скликанню Всеукраїнського Церковного Собору (з військових і духовенства) у складі 30 осіб, який очолив архієпископ Олексій (Дородніцин), позбавлений Володимирської кафедри одноголосним рішенням єпархіального з’їзду за численні зловживання.

23 листопада (6 грудня) 1917 р. на спільному засіданні передсоборної комісії (обраної серпневим єпархіальним з’їздом) і комітету (обраного військовим з’їздом) була створена тимчасова Всеукраїнська Православна Церковна Рада (ВПЦР), яка оголосила себе тимчасовим урядом для Української Православної Церкви (почесний голова – архієпископ Олексій (Дородніцин); голова – свящ. Олександр Маричев; зам. голови – полковник В. Цівчинський; члени ради – священики В. Липківський, Ф. Поспеловський, Н. Шараєвський, П. Тарнавський та ін.). В цей же день прихильники автокефалії публікують в газеті «Нова Рада» відкритий лист митрополиту Володимиру, в якому говориться: «Ми дуже вдячні вам за попередню службу помазанику і Синоду і рішуче просимо Вас не приїжджати в нашу столицю Київ, де Ви тільки вмієте псувати всякі хороші справи».

Стривожена настільки агресивними діями супротивників митрополита Володимира православна громадськість Києва ініціювала 24 листопада 1917 р. багатолюдні збори союзу парафіяльних православних рад міста, постановив усіма силами протестувати проти самочинної антиканонічної спроби створити автокефальну Українську Церкву, що може привести її спочатку до унії, а потім і до повного підпорядкування Римському папі. У той же час збори визнали «перебування Київського митрополита поза Києвом в такий тривожний час небажаним явищем».

Через кілька днів митрополит Володимир повертається до Києва і вже увечері 4 грудня головує на багатолюдному зібранні, скликаному з ініціативи спілки парафіяльних православних рад міста. В цей останній період його життя на нього чинився безпрецедентний тиск прихильниками автокефалії. Так, 9 (22) грудня о 2 годині дня до Владики за дорученням Центральної Ради з’явилася комісія на чолі з головою Української Церковної Ради свящ. Маричевим, прот. Н. Шараєвським, священиками П. Тарнавським, С. Філіпенко, дияконом Ботвіненко, ієродияконом Порфирієм і одним з військових, яка вимагала, щоб з Києва був видалений єпископ Чигиринський Никодим і виїхав сам митрополит Володимир. В одну з грудневих ночей в лаврську квартиру митрополита з’явився член ВПЦР свящ. Фоменко в супроводі військового і став пропонувати Владиці патріаршество в Українській Церкві, а після відмови зажадав 100 тис. рублів з митрополичої каси (Прот. Феодор Титов. «Вінок на могилу…». – С. 33). Непрохані відвідувачі були насилу видалені лаврської братією.

Паралельно з цими недружніми кроками на адресу митрополита ВЦПР, яка добре усвідомлювала свою нелегітимність, вела переговори з Московською Патріархією. 29 листопада (12 грудня) 1917 р. делегацію ВЦПР прийняв Патріарх Тихон, який, дозволивши скликання Всеукраїнського собору, заявив, що ніколи не дасть згоди на автокефалію Української Церкви, але готовий надати їй найширшу автономію. Патріарх надіслав до Києва свого представника в особі Кавказького митрополита Платона, уповноваженого керувати приготуваннями до Українського Церковного Собору.

7 (20) січня митрополит Володимир після Літургії і молебню на Софійській площі звернувся з привітанням до Собору, котрий почав роботу, яке закінчив молитвою до Господа про дарування благословення на труди Собору. На другий день, відкриваючи діяння Собору, Владика виголосив промову, в якій закликав його членів до обережної і вдумливої роботі в дусі миру, любові та єднання з усією Православною Церквою взагалі і особливо з Всеросійською Православною Церквою. Митрополит Володимир незмінно брав участь в роботі Українського Церковного Собору до самого початку громадянської війни в Києві, коли запеклий обстріл Печерська і Лаври унеможливив для нього відвідування засідань.

Обставини вбивства митрополита Володимира, що сталося між 19 і 20 годинами 25 січня (7 лютого) 1918 р. ще далеко не вивчені, так само як і особистості його вбивць. Існуюча нині версія, що приписує розстріл Владики представникам «червоної влади», встановленої в Києві за 2 дні до цього військами Муравйова, не підтверджується публікаціями в періодичній пресі часів громадянської війни і архівними матеріалами. У книзі «Вінок на могилу Високопреосвященного митрополита Володимира» пишеться про групу з 5 озброєних осіб на чолі з матросом, які тому і вивели священномученика через економічні врата за межі Лаври, що діяли на свій страх і ризик, побоюючись муравйовських регулярних підрозділів, які квартирували в монастирі. У всякому разі, через кілька хвилин після того, як монахи почули постріли за лаврської стіною, до них підійшло близько 12-15 матросів, які були надіслані червоним комендантом Лаври на прохання намісника на пошуки Владики.

«Справа про порушення слідства про вбивство митрополита Київського і Галицького Володимира», наявне в Київському обласному держархіві, було розпочато 6 березня 1918 року та закінчено 5 грудня 1918 р. Воно містить листування головного слідчого з важливих справ М. І. Лучицького та прокурора Київського окружного суду, в основному складається зі скарг на те, що розшуковий відділ київської державної варти ігнорує письмові доручення слідчого щодо необхідних слідчих дій. Нарешті 11 листопада 1918 р. прокурору направляється подання про арешт і етапування до Києва Нетребка Трохима Харитоновича, селянина села Ладіно Прилуцького повіту, підозрюваного у вбивстві митрополита на підставі непрямих доказів. Т. Х. Нетребко у 1914 р. за сприяння знайомого ченця Рафаїла був прийнятий на випробування в Києво-Печерську Лавру і призначений сторожем в Китаєво-Голосіївський ліс (що відповідає висловлюваням одного з убивць, який хвалився, що він добре знає лаврські порядки, бо жив в Китаєво і Голосієво). Через рік, покинувши Лавру, він вступив на військову службу в кріпосну артилерію м. Севастополя, де отримав відпустку 16 грудня 1917 року, після якої дезертирував і опинився в Києві, встигнувши послужити і у Петлюри, і у червоних. У число підозрюваних потрапив і його дядько – Петро Пилипович Троянчук, заарештований 18 травня 1918 р. німецькими військами нібито за зв’язки з більшовиками і етапований до Німеччини. Кримінальна справа не отримала подальшого розвитку в зв’язку з падінням режиму гетьмана П. Скоропадського в середині грудня 1918 р. За іншими джерелами, очна ставка підозрюваного Нетребко і свідків, які бачили вбивць владики, не дала позитивних результатів: їх не впізнали. А в самому кінці вистави на арешт Т. Х. Нетребко є зауваження товариша прокурора: «буде проведено дослідження настроїв серед лаврської братії в грудні і січні і причин невдоволення ченців покійним митрополитом Володимиром». Ця кінцівка ув’язується з тим, що ніхто з братії не поцікавився, хто і куди веде Владику і, навіть почувши постріли, не пішов за надісланими комендантом матросами на його пошуки – тіло священномученика пролежало на місці злочину до 9 години ранку і було виявлено перехожими, які повідомили про це братії.

І, нарешті, газета «Київська думка» 19 серпня (1 вересня) 1918 р. повідомила про затримання на Печерську з речами покійного митрополита Єлизавети Левіт – доглядальниці Олександрівської лікарні, дала свідчення на келейника Владики, Филипа Рибкіна. Ця ж газета через 2 дня, 22 серпня (4 вересня) 1918 р. писала про те, що під час обшуку в келії Ф. Рибкіна було виявлено на 160 000 руб. процентних паперів, вкрадених з каси митрополії, панагія і деякі інші речі митрополита. Трохи раніше 18 (31) липня 1918 р. в ній же наголошувалося: «У зв’язку з вбивством митрополита Володимира передаються до суду члени української церковної ради – священики Маричев, Філіпенко та Липківський, яким ставиться в провину їх агітація проти митрополита».

Таким чином, житіє і смерть Владики в Києві показали ще раз, що святість в періоди смут, коли люди, яких розпалили пристрасті гордості, владолюбства або користолюбства, ухиляються від шляхів Божих, часто приймає образ мучеництва, і цей образ був явлений нам першим новомучеником російським – митрополитом Володимиром, як би об’єднав своїм подвигом всі єпархії, по яким він, як по східцях, зійшов на київську Голгофу. У 1992 р. рішенням Архієрейського собору Руської Православної Церкви митрополит Володимир (Богоявленський) був прилічений до лику святих.

Залишається нагадати, що ще в 1918 р. київське міське духовенство, йдучи назустріч побажанням пастви, домоглося у міської влади передачі ділянки землі в 600 кв. саженів для побудови церкви-каплиці і заснування в майбутньому просвітницько-філантропічної установи біля місця убивства священномученика Володимира. На превеликий жаль, і до цього дня це рішення залишається невиконаним.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.


Редакція сайту www.lavra.ua

Щотижнева розсилка тільки важливих оновлень
Новини, розклад, нове в розділах сайту

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: