Пам’ять 7 лютого

Митрополит Київський і Галицький Володимир (у миру Василь Никифорович Богоявленський) народився 1 січня 1848 року в родині благочестивого священика села Малі Моршки Моршанського повіту Тамбовської губернії. Початкову і середню освіту здобув в Тамбові. На все життя у нього залишилася вдячність до своїх перших наставників. Митрополит Євлогій (Георгіївський) розповідав: «Він любив згадувати дитинство, ідеалізував семінарію, своїх вчителів…»

Після Тамбовської семінарії Василь Богоявленський вирушає до Києва, де в 1874 році закінчує Духовну академію. 31 січня 1882 року майбутній святий був рукопокладений у священика і призначений до соборної Покровської церкви міста Козлова. Незабаром він стає настоятелем парафіяльної церкви і в тому ж році отримує набедренник. У 1883 році призначається благочинним церков міста і нагороджується скуфією.

У Козлові проявилися багаті духовні задатки і адміністративні здібності ієрея Василя. Тут він показав себе і як чудовий проповідник, і як ревностний благочинний, здобувши загальну любов.

У ці роки священика спіткало страшне горе — він втратив дружину і дитину. 8 лютого 1886 року праведник прийняв чернецтво з ім’ям Володимир. А наступного дня ієромонах Володимир був зведений в сан архімандрита і призначений настоятелем Троїцького монастиря в Козлові.

Нову свою посаду архімандрит Володимир виконував лише кілька місяців. У жовтні 1886 року його призначили настоятелем першокласного Антонієвого монастиря у Великому Новгороді, а через два з невеликим роки — вікарієм Новгородської єпархії в сані єпископа Староруського. Хіротонія, яку очолив митрополит Санкт-Петербурзький Ісидор, звершилася в Олександро-Невській Лаврі 3 червня 1888 року.

Преосвященний Володимир славився рідкісної чуйністю. Його вирізняла простота, відкритість. З апостольською ревністю святитель Володимир проповідував слово Боже. За відгуками присутніх на проповідях владики: «проста, невигадлива форма мови була зігріта вогнем такої глибокої щирості, що справляла дивовижне враження, надзвичайно захоплюючи слухачів. Не дивно, що церква, де проповідував владика, була завжди повна».

19 січня 1891 року преосвященний Володимир був призначений єпископом Самарським. Протягом двох років він заснував в Самарі релігійно-просвітницьке братство в ім’я святителя Олексія, митрополита Московського, в якому сам був почесним головою, відкрив в міській думі безкоштовні вечірні читання релігійного змісту, вирішував питання розвитку та правильної постановки катехізаторських повчань, влаштовував для любителів духовної освіти читання в залах семінарії.

Особливо дбав владика про поширення церковних жіночих шкіл для підтримки ролі жінки в руській сім’ї.

Багато уваги святитель приділяв і благоліпності церковного богослужіння. Любив служити дуже часто, в тому числі в найвіддаленіших самарських храмах. Наказував через благочинних вводити ревне дотримання канонів богослужіння і особливо приділяти увагу церковному співу і читанню.

Завдяки діяльній участі владики, який знаходив необхідні кошти, в Самарі було збудовано десять храмів. Також святитель дбав про осіб духовного звання, особливо про людей похилого віку, немічних та особливо нужденних.

У дні лиха владика робив все можливе для полегшення становища народу. Коли в Самарській губернії почався голод, були засновані єпархіальні комітети, які працювали спільно з губернськими і повітовими властями. При монастирях і заможних храмах були влаштовані столові і чайні, в школах учнів годували безкоштовно. Коли ж спалахнула холера, владика проводив богослужіння, підбадьорював хворих і зневірених, допомагав з пошуком лікарів, будучи в ці важкі часи міцною моральною опорою для самарців.

18 жовтня 1892 року преосвященний Володимир був призначений екзархом Грузії з возведенням у сан архієпископа Карталинського і Кахетинського. За п’ять з невеликим років управління Грузинським екзархатом владика Володимир підніс на доти небувалу висоту духовне просвітництво народу. При ньому було введено проголошення проповідей за богослужінням і проведення позабогослужбових співбесід з паствою, було відкрито більше трьохсот церковно-приходських шкіл і влаштована духовна семінарія в Кутаїсі; проводилась величезна робота з розкольниками і сектантами, а також з представниками інших національностей і конфесій з метою залучення до Православ’я. Було побудовано і відновлено більше ста храмів, в тому числі багато старовинних, до цього часу занедбаних.

Призначення святителя Володимира митрополитом Московським відбулося 21 лютого 1898 року, а 28 березня того ж року він вступив в управління єпархією. І розуміючи ступінь своєї відповідальності, керований ідеєю зростання духовного життя, тут владика продовжив свої труди. Простий в спілкуванні з усіма, але твердий і наполегливий у своїх вимогах і розпорядженнях, він наполягав на тому, щоб все столичне духовенство якомога ближче стояло до народу, щоб московські священики частіше звершували богослужіння і проповідували. Для посилення і пожвавлення пастирської діяльності митрополит Володимир відкривав нові вакансії при столичних парафіях і призначав священиків. Були введені богослужбові бесіди з роздачею релігійно-повчальних брошур, релігійно-просвітницькі читання для народу, для дітей бідних, для учнів нижчих і середніх шкіл, спеціальні читання для фабричних робітників в народних домах і публічні богословські читання для інтелігенції.

У 1912 році майбутній священномученик був призначений митрополитом Петербурзьким, йому було присвоєно звання і передані права першого з членів Святішого Синоду. Цей період життя владики можна вважати в його архієрейському служінні досить складним. На його адресу постійно лунали звинувачення.

Громадська думка про архипастирську діяльності митрополита Володимира в своєму обуренні впадала з однієї крайності в іншу. Одним здавалося, що архіпастир в своєму служінні занадто захоплений політичними питаннями. Іншим він здавався безініціативним і поступливим там, де потрібна твердість характеру: малися на увазі зловживання і заворушення, які прийшли з громадського мирського життя в церковне.

У листопаді 1915 року владика був переведений до Києва із збереженням звання і прав першого з членів Святішого Синоду. Це призначення вважалося «почесним засланням». Дійсно, останній — Київський період служіння митрополита Володимира був найважчим, випереджаючи його мученицьку кончину.

Митрополиту Володимиру довелося боротися з впливом революційного настрою народних мас на церковне життя. Після лютого 1917 року його служіння стало пов’язане не тільки з духовними спокусами і труднощами, але і небезпекою фізичної розправи. Але святитель розумів, що за віру може постраждати. Так і сталося.

Увечері 25 січня (7 лютого за ст. ст.) 1918 року п’ятеро озброєних солдатів на чолі з матросом увірвалися в покої владики в Києво-Печерській Лаврі і, давши йому на збори трохи більше півгодини, вивели митрополита Володимира спочатку на лаврський двір, а потім за Економічні ворота Лаври.

У свою передсмертну хвилину в молитві до Господа митрополит просив і про прощення своїх убивць. Благословляючи їх обома руками, владика прийняв мученицьку кончину: в акті медичного огляду тіла убитого митрополита зафіксовано, що архіпастиря розстрілювали розривними кулями і кололи холодною гострою зброєю.

Святитель став першим архієреєм-новомучеником Руської Православної Церкви.

Статті.
Шумило Сергій Вікторович. «Червоний терор» в Києві і вбивство митрополита Володимира (Богоявленського): 100 років

https://youtu.be/z0wM_58HSdw