Онлайн трансляція | 12 вересня

Назва трансляції

Прп. Кукша (Величко), схиігумен (1875-1964)

001-2

Пам’ять 16 вересня (день знайдення мощей в 1994 році), 11 грудня (день кончини).

Житіє наводиться в скороченні. Читати повністю можна у книзі «Батюшки святы. Духовники и старцы Киево-Печерской Лавры».

Всемилостивий Господь, «хоче, щоб усі люди спаслися, і прийшли до пізнання правди» (1Тим. 2:4), ніколи не залишає без духовного окормлення тих, хто шукає вічного спасіння. Не залишає Він таких і в останні часи, перед кончиною віків, і посилає на велику ниву Христову майстерних трудівників — благодатних і духоносних старців. Світильником віри у темряві боговідступництва, духовного зубожіння і невігластва XX століття був преподобний і духоносний старець схиігумен Кукша (Величко).

Преподобний Кукша народився 12 жовтня 1875 року в селі Арбузинка Херсонської губернії Єлисаветградського повіту (нині Миколаївська область) в сім’ї благочестивих і христолюбивих батьків Кирила і Харитини Величко і названий був у святому хрещенні Косьмою. Народився і зростав Косьма в ті благословенні часи, коли народ православний, взявши на себе терпеливий труд, ходив пішки на прощу і до Києво-Печерських святих, і в Лавру преподобного Сергія Радонезького, і на далеку північ — в Валаамську і Соловецьку обителі, і на поклоніння до Гробу Господнього у Святу Землю.

Косьма всім серцем прагнув до чернечого життя. Немов за благословенням Божим на подальший життєвий шлях, Косьма відправляється в 1895 році з паломниками в Святу Землю. <…>

Проживши в Єрусалимі півроку, оглянувши в Палестині всі святі місця, Косьма на зворотному шляху відвідує Гору Афон. Тут стрепенулася його душа, тут він особливо запалав бажанням подвизатися у чернецтві. Перед від’їздом паломники направились до ігумена руського Свято-Пантелеімонова монастиря архімандрита Андрія (Верьовкіна +1903) за благословенням в путь. Підійшовши до намісника, Косьма сказав: «Отче, я дуже хочу тут залишитися, але перш мені треба поїхати додому і отримати благословення батьків». «Ну, добре, їдь, через рік приїдеш», — дав напуття йому ігумен і обдарував іконкою святого великомученика Пантелеімона. Цю іконку отець Кукша вставив в кіот і зберігав все життя.

Після повернення в Росію Косьма відвідав київського старця Іону, відомого всім своєю прозорливістю і чудесами. Старець приймав людей у дворі Свято-Троїцької обителі, всім роздаючи благословення. Наближався в черзі з усіма і Косьма, із завмиранням серця думаючи: «А раптом старець не благословить мене на Афон?» Несподівано отець Іона сам підійшов до Косьми, торкнувся його голови хрестом і сказав: «Благословляю тебе в монастир! Будеш жити на Афоні!»

Харитина з великою радістю і дякуванням Богу сприйняла звістку про рішення сина. Після довгих слізних молитов Косьми, багатьох умовлянь дружини і рідних відпустив сина на Афон і батько: «Хай їде, Бог його благословить!» Напучуючи в дорогу, Харитина благословила Косьму Казанською іконою Божої Матері в невеликому старовинному дерев’яному кіоті, з якою преподобний не розлучався все своє життя і яка покладена була йому в труну після кончини.

У 1896 році Косьма прибуває на Афон і поступає послушником в Руський Свято-Пантелеімонівський монастир. Намагаючись у всьому по життю уподібнитися древнім отцям-подвижникам, він ревно виконував покладений на нього ігуменом монастиря послух просфорника. У Пантелеімонівському монастирі тоді проживало понад дві тисячі осіб ченців і послушників. Порядок був ідеальним, дисципліна сувора: всім послушникам і монахам, старим і молодим, належало ходити в чоботах. Інше взуття не благословлялось. Отець Кукша, перебуваючи вже в 90-річному віці, завжди ходив в чоботах, незважаючи на глибокі венозні рани. Він говорив: «Мені здається, що у мене ноги розсиплються без чобіт». <…>

Косьма був переведений в скит Нова Фіваїда Пантелеімонівського монастиря на послух гостиника в странноприїмну для паломників, в якій трудився одинадцять років. Старанно виконуючи його настільки довгий час, Косьма стяжав благодушне терпіння і істинне смирення. Незабаром послушник Косьма був пострижений в рясофор з ім’ям Костянтин, а 23 березня 1905 року — в чернецтво і наречений Ксенофонтом. По Промислу Божому отцю Ксенофонту належало сімнадцять років опановувати основи чернечого життя на Афонській Горі.

У 1913 році афонський монах Ксенофонт, відвідавши попередньо своїх батьків, з благословення митрополита Київського і Галицького Флавіана (Городецького) стає насельником Києво-Печерської Свято-Успенської Лаври. Під час Першої світової війни він розділив печалі і скорботи військового часу, молитвами і трудами служачи Батьківщині на санітарному поїзді, що брав поранених в боях з австро-угорською армією. Після закінчення терміну свого послуху отець Ксенофонт в 1917 році повернувся в Києво-Печерську Лавру, де його незабаром рукопоклали в сан ієродиякона, а через тиждень — в ієромонаха. Своїм старанним служінням Господу, любов’ю до Нього і ближніх, смиренням і послухом батюшка заслужив загальну повагу серед братів, служачи для них прикладом в чернечому діланні. Отець Ксенофонт ніс послух в Дальніх печерах: заправляв і запалював лампади перед святими мощами, переодягав святі мощі, стежив за чистотою і порядком.

«Мені дуже хотілося прийняти схиму, — розповідав він, — але за молодістю років (сорок років з невеликим) мені відмовляли в моєму бажанні. І ось одного разу вночі я переодягав мощі в Дальніх печерах. Дійшовши до святих мощей схимника Силуана, я переодягнув їх, взяв на свої руки і, стоячи на колінах перед його ракою, став старанно йому молитися, щоб угодник Божий допоміг мені сподобитися постригу в схиму». (У цей час отець Ксенофонт був уже в сані ігумена). Незабаром після цього отець Ксенофонт несподівано важко захворів, як думали, безнадійно. Вирішено було негайно постригти вмираючого в схиму. При постриженні в схиму нарекли йому ім’я священномученика Кукші, мощі якого знаходяться в Ближніх печерах. Звичайно, душа преподобного і тоді вже була готова до вселення в Небесні Оселі, але Господь продовжив дні його земного життя для служіння людям во спасіння їх. Після постригу отець Кукша став одужувати і незабаром зовсім видужав.

З 1917 року після Жовтневої революції для Святої Православної Церкви і всього народу настав час вогненних випробувань. Разом зі своїми співвітчизниками їх цілком розділив і преподобний Кукша. Після того як Києво-Печерську Лавру в 1930 році остаточно перетворили в музейне містечко, а останніх ченців з монастиря вигнали ще в 1929 році, батюшка служив спочатку в Ольгинській церкві на Кловському узвозі на Печерську, що поруч з Лаврою. Потім з 1933 до 1938 року був служащим священиком в київському передмісті в храмі на Воскресенській Слободці (на її місці в 1960-ті роки збудовано житловий масив Воскресенка, назва якого походить від назви церкви). Треба було мати велику мужність, щоб служити священиком у той час. У квітні 1938 року для батюшки Кукши почався важкий сповідницький подвиг: за доносом «трійка» НКВС засуджує його як «служителя культу» до п’яти років таборів з відбуванням терміну в Пермському краї у Солікамському виправному таборі в відділенні «Вільва». А після відбуття цього терміну старець ще три роки знаходився у засланні. Так у віці шістдесяти трьох років отець Кукша опинився на виснажливих лісоповалочних роботах. Праця була дуже важкою, особливо в зимовий час в люті морози. Працювали по чотирнадцять годин на добу, отримуючи дуже мізерну і погану їжу. Але завжди утримав у своїй пам’яті, що «через великі утиски треба нам входити у Боже Царство» (Діян. 14:22). Господь, дивлячись на мужність сповідників, одного разу явно для всіх утішив і укріпив присних Своїх в терпінні і надії. Владика Антоній (Абашидзе), що знаходився в Києві, добре знав отця Кукшу і поважав його. Одного разу отець Кукша, будучи в ув’язненні, отримав від високопреосвященного Антонія посилку, в яку владика разом з сухариками примудрився покласти сто частинок просушених запасних Святих Дарів. Перевіряючі не виявили Святі Дари або визнали їх за сухарі.

«Але хіба міг я один вкушати Святі Дари, коли багато священиків, монахи і монахині, довгі роки, перебуваючи в ув’язненні, були позбавлені цієї розради? — розповідав згодом батюшка. — Я сказав деяким священикам, що отримав Святі Дари. Віруючі з великою обережністю сповістили «своїх», щоб ті в призначений день в певному місці непомітно для конвою готові були прийняти Святе Причастя. Ми зробили з рушників єпитрахилі, намалювавши на них олівцем хрести. Прочитавши молитви, благословили й одягли на себе, сховавши під верхній одяг. Священики сховалися в чагарнику. Ченці і черниці по одному підбігали до нас, ми швидко накривали їх єпитрахиллями-рушниками, прощаючи і відпускаючи гріхи. Так одного ранку по дорозі на роботу причастилися відразу сто осіб. Як вони раділи і дякували Богу за Його велику милість!»

Господь не залишав Своєю милістю тих, хто переносить страждання за ім’я Його.

Отець Кукша повернувся до Києво-Печерської Лаври і був з великою радістю прийнятий братією. Ніс він послух свічника в Ближніх печерах. «Це був 46-й рік, після війни. Пам’ятаю, приїхав до Лаври, вийшли всі ченці на середину на освячення хлібів, одягнений хто в чому. Хто в фуфайках, хто в шинелі, хто що мав, то і надів. Ще не всім встигли підрясники пошити. Потім вже люди приносили чорну матерію. Монахів було ще мало, не більше двадцяти. Всім пошили клобуки, мантії, підрясники, і ми стали схожі на ченців. Мій послух був такий: я сидів в Ближніх печерах продавав свічки і служив в печерах заказні молебні», — розповідав батюшка про ті часи.

Двадцять років свого чернечого життя преподобний Кукша трудився в стінах Києво-Печерської Лаври біля мощей перших святих руської землі. Через старця, випробуваного в горнилі всіляких спокус, люди починали важкий, вузький, але істинний шлях спасіння. Відає тільки Господь, скільком він допомагав і скількох обіймав всепрощаючою і всепокриваючою любов’ю, яка так приваблювала людей, що прибували до нього з усіх кінців країни. Як за півстоліття до цього в Єрусалимі паломники оточили Косьму і намагалися з його голови і одягу взяти елей, який чудесним чином вилився з лампади, щоб помазатися ним, так і до отця Кукши в стражденній землі нашій йшла нескінченна низка людей, які чекають Божої допомоги і розради, що сходить через молитви, духовні поради і настанови святого подвижника.

Молитвою, терпінням і співчуттям, добрим словом і духовною порадою старець відвертав від безбожництва і гріха і повертав до Бога. Старець ніколи не засуджував тих, хто грішить і не цурався їх, а навпаки, завжди з жалем приймав їх. Говорив: «Я сам грішний і грішних люблю. Немає людини на землі, яка б не згрішила. Єдиний Господь без гріха, а ми всі грішні». Сповідь все життя була його основним послухом, і всі прагнули у нього сповідатися і отримати спасенні поради і повчання.

Богоборчу владу дратувало і лякало життя угодника Божого. Він був постійно переслідуваний і гнаний. З цієї причини в 1953 році отця Кукшу з Києво-Печерської Лаври перевели до Почаївської.