Природний стан, у якому має жити людина, – це безтурботність, духовна радість і мир. Людина не створена ні для скорбот, ні для болю. Скорботи посилаються нам Богом, тому що Він бажає піднести нас із нашої убогості на духовну висоту, дати нам заспокоєння від боротьби, радість і духовні веселощі. Як же ми ставимося до труднощів, що зустрічаються нам?

Наприклад, у нас є неміч: нам хочеться бути радісними, але замість цього ми легко піддаємося зневірі. Через це ми засмучуємося. Звичайно, наша скорбота не по Богу, вона егоїстична: нам хочеться відчувати радість, але ми не можемо. Ми дивимося на свої немочі по-земному. Пам’ятаєте, як апостол Павел подібним чином просив Господа позбавити його від хвороби? Що ж відповів йому Бог? «Досить тобі Моєї благодаті» (2Кор. 12:9). Бог як би заперечив на прохання апостола: «Невже ти не розумієш? Якщо Я заберу в тебе цю неміч, то ти можеш загинути. А з цією хворобою ти підеш прямо на небо».

І наш характер, і наші немочі, і всі наші скорботи та труднощі виявляються для нас найкращими провідниками на шляху до неба. Якщо ж вони стають для нас перешкодою, то причина тому – наш власний егоїзм. Ми самі залишаємо Бога, нам начебто не потрібен ні Він Сам, ні Його благодать, ми любимо тільки себе. І замість того, щоб поклонятися Христу, ми поклоняємося самим собі.

Одна людина може зловживати своєю красою і стати розпусником, інша – фізичною силою і стати злочинцем, третя – грошима і перетворитися на підлу й низьку людину; так і наше ставлення до самих себе може спотворитися, і ми можемо обожествити своє «я». Якщо людина не відчуває духовної свободи, радості, веселощів, то це означає, що вона поки що не знайшла зв’язку з Богом. Та людина, яка не полюбила Господа всім серцем, не віддалася Йому зі свободою, все ще перебуває між тлінням і нетлінням – і тому засмучується і страждає від труднощів і проблем, важко переносить спокуси і почувається невдахою в житті.

Людина Божа, людина духовна завжди мирна, ніколи і нічим не може бути затьмарений мир її душі. Над нею немає ні хмаринки: сонце стоїть у зеніті й розганяє будь-які хмари. У неї можуть бути зовнішні скорботи, але вони не зачіпають її душі, не викликають внутрішнього болю.

Як купина хоч і була охоплена полум’ям, але не згорала, бо в ній був Бог, так само точно відбувається і зі святими. Вони можуть горіти у вогні спокус і скорбот.

Але що таке цей вогонь? Це відвідування Боже, присутність Живого Бога, Який у такий спосіб не дає їм заспокоїтися, але спонукає все більше шукати Його. І тому в цьому вогні вони не згорають. Вони вже перебувають у стані обоження, стають причасниками Божественного єства (див. 2Пет. 1:4). Вони не страждають ні душевно, ні духовно. У них лише одне страждання, один біль – Страсті Христові. У них одне прагнення – до досконалості, одна жага – жага Бога. Світ Христовий – глибинне відчуття цілісності людської істоти. Воно виникає насамперед завдяки повному єднанню та злагоді трьох сил душі, що керують розумом, почуттями і волею. Святий мир коливається, коли коливаються сили душі, коли втрачається рівновага між ними. І це показує, що людина ухилилася з правильного шляху у своєму духовному житті, що вона вже не палає любов’ю до Бога і не відчуває Його присутності. Іншими словами, в ній немає внутрішньої гармонії та єднання з Богом.

Людина, яка втратила душевний мир, втратила і Бога, тому що Божественна благодать уже не може торкнутися її серця, і сама вона не здатна стати житлом Божества. І відбувається це тому, що верховне начало, дух людини, покликаний з’єднатися з Богом і призвести до обо́ження всієї людини, перебуває в розладі з іншими силами душі. Той, хто легко приходить у сум’яття і не має миру, ще не став духовною людиною.

Із книги архімандрита Еміліана (Вафидиса) «Жити в присутності Бога».