Досточтимий старець Порфирій (в миру Євангел Баірактаріс) народився 7 лютого 1906 року на острові Евбея в селі Агіос Іоанніс (Святий Іоанн), на околицях міста Карістіа. Його батьки, Леонід і Олена Баірактаріс, з роду Антонія Ламбру, були благочестивими і боголюбивими людьми. Його батько, церковний півчий, навіть особисто був знайомий зі святителем Нектарієм. Сім’я була багатодітною, і батьки, бідні селяни, не могли прогодувати її. Тому батько був змушений виїхати в Америку на будівництво Панамського каналу.

Євангел народився четвертою дитиною в родині. Ще маленьким він пас овець у горах. У сім років, лише рік провчившись у початковій школі, через бідність він був змушений виїхати на заробітки в Халкіду. Близько трьох років він працював у магазині. Потім перебрався в Пірей, де пропрацював два роки в продовольчому магазині свого родича.

У дванадцять років Євангел таємно виїхав на Святу Гору, палко бажаючи уподібнитися святому Іоанну Калівіту, житіє якого прочитав у дитинстві й особливо полюбив…

В останні свої роки Старець почав готуватися до відходу з життя. Він бажав піти на Святу Гору, у свою улюблену Кавсокалівію, де б таємно й непомітно, так само як і жив, віддати свою душу її Нареченому. Багато разів він говорив: «І зараз у старості я прагну того, щоб виїхати туди і померти там».

Дійсно, блаженна кончина застала його в Кавсокалівії на його каліві вранці 2 грудня 1991 року.

Останні слова, які він вимовив, були слова з первосвященицької молитви Господа, які Старець дуже любив і часто повторював: «Щоб усі були єдине».

Христовою любов’ю не насититися (у скороченні)

Христос — це крайнє бажання, вище якого немає нічого. Усім чуттєвим можна пересититися, але Богом пересититися не можна. Він — це все. Бог — це крайнє бажання. Ніяка інша радість, ніяка інша краса, ніщо не може зрівнятися з Ним. Що може бути вище Вищого?

Любов до Христа — це щось інше. Вона не має кінця, не має насичення. Вона дає життя, дає силу, дає здоров’я, дає, дає, дає, дає… і чим більше дає, тим більше людина хоче любити, тоді як людська любов може розбестити людину, затьмарити її розум. Коли ми полюбимо Христа, всяка інша любов відступає. Будь-яка інша любов має пересичення. Любов же Христова не знає ситості. Плотська любов має пересичення. Після неї можуть початися ревнощі, сварки, аж до вбивства. Вона може перетворитися на ненависть. Любов же у Христі не змінюється. Любов мирська триває недовго і поступово згасає, в той час як Божественна любов увесь час збільшується і поглиблюється. Будь-яка інша любов може довести людину до відчаю. Але Божественна любов зводить нас у сферу Божу, дарує нам спокій, радість і повноту. Інші насолоди стомлюють, тоді як цією любов’ю ніколи не насититися. Це насолода ненаситна, яка нікого і ніколи не обтяжує. Це крайнє благо.

Насичення зупиняється лише в одному місці — коли людина з’єднається з Христом. Вона любить, любить, любить, і чим більше любить, тим більше бачить, що хоче ще любити. Вона бачить, що ще не з’єдналася, ще не віддалася любові Божій. Вона невпинно живить бажання, прагнення, радість, щоб досягти крайнього бажання — Христа. Увесь час поститься, робить поклони, молиться і, однак, не задовольняється. Вона не розуміє, що вже досягла цієї любові. Вона не відчуває, що те, до чого вона прагне, наповнило її, що вона отримала це, вона не відчуває, що живе цим. Цього Божественного жадання, цієї Божественної любові жадають і бажають усі подвижники…

Матеріал із книги Старець Порфирій Кавсокалівіт «ЖИТІЄ  І СЛОВА»