Преосвященний СЕРГІЙ, архієпископ Ярославський і Ростовський

(в миру Костянтин Іванович Ланін; 20 липня 1852 – 5 серпня 1904)

Продовження. Початок: Ч.1

Спів

Отець Сергій дуже любив, цінував і розумів церковний спів, вважаючи його важливим елементом духовного устрою тих, хто молиться. У кожному місці свого служіння він прагнув підняти спів і чин клірошан на новий рівень.

У Костромській духовній семінарії його стараннями було створено чудовий хор, організовано підготовку співаків і оновлено підхід до виконання церковних піснеспівів. Ці заходи сприяли духовному піднесенню і поліпшенню краси богослужінь.

Коли він прибув до Лаври, питання церковного співу не могли залишитися без його уваги. Особливо це було важливо, оскільки, як він сам помітив, в обителі «спостерігався повний занепад тих, хто знає ноти». Через це піснеспіви, які повинні були виконуватися повно, часто виконувалися тільки 4-5 людьми, а решта або не вимовляли слів, або не слідували нотам. Отець Сергій вважав своїм моральним обов’язком повернути співу клірошан належний рівень.

Багато зусиль отець-намісник вклав у збереження традицій лаврського співу і в навчання півчих. З його ініціативи було запрошено молодого й талановитого регента для хору Хрестової церкви, пана Іллінського. Його призначили на навчання співу хлопчиків лаврської церковно-парафіяльної школи, а також усіх охочих, включно з ченцями, послушниками і клірошанами. Це було необхідно для підготовки уставників для Великої церкви.

У квітні 1895 року, визнаючи його заслуги і професіоналізм в галузі церковного співу, архімандрита Сергія було призначено головою комісії Київської єпархії з питань церковного співу. Це призначення стало природним продовженням його багаторічних зусиль з удосконалення церковного співу і підтвердженням глибокого розуміння його впливу на духовне життя громади. Архімандрит Сергій залишався на цій посаді до свого від’їзду з Києва 1902 року, включно з періодом архієрейського служіння.

Усі ці роки він курирував роботу курсів церковного співу, де сам був головою екзаменаційної комісії. Владика активно проводив бесіди зі слухачами, намагаючись донести до них не тільки технічні аспекти співу, а й його духовне значення. Під його керівництвом курси значно поліпшили свою роботу. Він пояснював слухачам дух і сенс церковного співу, закликаючи їх старанно вчитися, щоб, утвердившись у цьому мистецтві, вони могли передати його значення іншим. Владика Сергій наголошував, що для створення красивого богослужіння необхідне суворе дотримання статутного порядку, безперервний і узгоджений спів із чітким проголошенням тексту. Спів має бути виразним і зрозумілим, щоб кожен, хто молиться, міг сприйняти його в повному обсязі.

Ставши архієреєм, єпископ Сергій постійно наголошував на важливості заучування місцевих і церковних розспівів для створення народних хорів, здатних виконувати церковний спів без зайвого ускладнення. На практичних заняттях і співах він прагнув переконати курсистів у значущості невигадливого співу, що органічно вписується в богослужіння і найповніше розкриває його духовну суть.

Владика пояснював, що церковний обиход – це не просто довідник для вибору відповідного розспіву, а жива частина церковної практики, яку слід постійно використовувати і поглиблено вивчати. Він наголошував, що важливо не тільки знати мелодії, а й розуміти дух обиходу, що дає змогу виконувати церковні піснеспіви з належною виразністю та щирістю.

Загалом, владика Сергій часто проповідував про значення церковного співу в духовному житті народу і його ролі в народній культурі. Він вказував на занепад істинного церковного співу і уставу. Простий і сердечний церковний спів треба любити, засвоїти і розучити. За його словами, гласовий спів, вільний від штучної гармонізації, найбільше підходить для народу, оскільки він легко сприймається і виконується. Владика підкреслював, що масовий спів без зайвих прикрас краще передає духовну атмосферу і сприяє глибшому зануренню в богослужіння.

Архієрейська хіротонія

13 лютого 1896 року архімандрит Сергій був призначений керуючим Київським Пустинно-Миколаївським монастирем, де провів близько двох років. За цей відносно короткий термін він значно перетворив обитель, надавши їй абсолютно нового вигляду як зовні, так і внутрішньо. Він облаштував чудовий братський корпус і привів в ідеальний порядок один із наймальовничіших куточків Києва – історичну Аскольдову могилу.

У квітні 1896 року він став третім вікарієм Київської єпархії з іменуванням Уманський. 21 травня того ж року хіротонізований у Києві на єпископа Уманського.

У березні 1898 року Преосвященний Сергій був призначений настоятелем Києво-Михайлівського монастиря і другим вікарієм Київської єпархії. Тут він організував низку важливих перетворень: було покращено і приведено до зразкового ладу готельний храм, збільшено розміри і впорядковано будівлі готелю і братського корпусу, побудовано кам’яний двоповерховий будинок монастирського управління. Крім того, майже вчетверо було збільшено склад священнослужителів, а також організовано прекрасний хор.

Будучи вікарієм Київської єпархії, високопреосвященний Сергій очолював низку найважливіших єпархіальних і громадських інститутів. Він був головою єпархіальної училищної ради, Київського місіонерського відділення, Свято Володимирського братства, релігійно-просвітницького товариства, а також комітетів зі спорудження соборного храму в Покровському Київському монастирі, семінарських будівель і пам’ятника на місці мученицької кончини Київського митрополита св. Макарія. Крім того, він обіймав посади почесного члена Богоявленського братства при Київській духовній академії, Слов’янського благодійного товариства та інших організацій, у яких брав активну участь.

Всім цим обов’язкам і послухам владика віддавався повністю і самовіддано, не залишаючи на себе ні сил, ні часу.  Сучасники, які добре знали владику, зазначали: «траплялося, що він інколи не мав сил навіть доїхати до дому і, заїхавши до якогось зі своїх знайомих, відпочивав у нього дві-три години, поки не відчує себе в силах продовжувати подальший шлях. Йому в один і той самий час доводилося і працювати, і вчитися, тому що обов’язок архіпастиря покладав на нього обов’язок входити в бесіди з сектантами, а до місіонерської діяльності він не готувався, а в разі потреби намагався заповнити відсутню суму своїх знань».

Да исправится молитва моя яко кадило пред Тобою (Пс.140:2)

За згадкою священика М. Лісіцина все своє життя «архіпастир стеріг, як зіницю ока, не тільки правдивість і повноту церковного богослужіння, а й внутрішню красу його, витонченість, стрункість і художність у всіх рисах, – чинах, богослужбових діях і предметах їхньої обстановки. У цьому відношенні владика Сергій був неповторним церковним церемоніймейстером. Він не терпів звичайних у наших кліриків, а особливо в архієрейських свитах нешанобливості, недбалості, недбалості, нестрункості в діях і манерах, а «дурням і нехлюям не спускав і у вівтарі».

Інший його сучасник писав: «якщо і раніше служіння його вирізнялися особливою благоліпністю, то зі зведенням на єпископа, преосв. Сергій у цьому відношенні досяг такої досконалості, що став улюблений багатьма киянами. «Я знаю тільки двох архієреїв, які могли служити так неповторно, говорила стариця С. I. Янчиковська; це – Інокентій Херсонський і преосвященний Сергій».

Да искуснии явленни бывают (1 Кор. 11:19)

Владика Сергій завжди прагнув зміцнювати православну віру і боротися з помилками серед вірян. Ще в Симбірську він уперше організував публічні читання і дебати, щоб протистояти сильному впливу старообрядництва, язичництва та ісламізації. До кінця 19 століття Київська єпархія була сильно заражена різними сектами протестантського і баптистського характеру – штундами, мальованцями та іншими. Поширення сектантських вчень породило значні сумніви та суперечки серед вірян. Щоб упоратися з цими шкідливими явищами було створено Релігійно-просвітницьке товариство, Раду якого очолив владика Сергій. Преосвященний одразу включився в роботу: багато в чому саме його стараннями спочатку в Києві, а потім і в єпархії, було організовано й проведено релігійно-просвітницькі читання та співбесіди протисектанського спрямування.

У жовтні 1897 року в Києві стартувала серія публічних читань і співбесід, метою яких було роз’яснення основ православного віровчення та спростування єресей. Звісно, це був важливий крок для зміцнення віри в столиці.

Уже до березня 1898 року було проведено 8 таких співбесід (по суті дебатів), їхні теми стосувалися ключових аспектів християнського вчення, їх ретельно підібрали для того, щоб надати вичерпні відповіді на запитання й сумніви, що могли виникнути в сектантів. Співбесіди користувалися величезним інтересом серед киян, проводилися спочатку в будинку міської Думи, а потім у Контрактовому будинку на Подолі, зал переповнювався глядачами до нестерпної тісноти. Штундистів брало участь до 50 і більше осіб. Їм надавали повну свободу висловлювати свої релігійні переконання, але, коли їхня промова ставала блюзнірською або неповажною, їх зупиняли. Детальні звіти про дебати друкувалися в місцевих газетах.

Кожну співбесіду відкривали і закривали промовою преосвященного Сергія, голови Ради, який стежив за тим, щоб обговорення не виходили за рамки наміченої теми і не перетворювалися на порожні суперечки. Сучасники стверджували, що владика виділявся своєю ораторською майстерністю. Після кожної співбесіди роздавалися надруковані примірники з попереднього читання. На всіх співбесідах був присутній хор, що складався з київських псаломщиків і диякона.

У газетах зазначалося, що значущим результатом стало те, що багато людей, навчених на співбесідах, розпізнали помилки штундистів і припинили захоплюватися їхнім вченням. Бесіди сприяли глибшому знайомству народу зі справжнім вченням священного Писання і правильним його тлумаченням. Це допомогло утримати багатьох від переходу в штунду, особливо тих, хто ще не був достатньо впевнений у своїх духовних переконаннях. «У місцях, де регулярно проводяться співбесіди зі штундистами, самі сектанти починають усвідомлювати свої хибні переконання, хоча багато хто з них поки що не готовий повернутися в православ’я через помилковий сором і міцні зв’язки зі спільнотою штундистів».

Крім того, для боротьби зі штундою в Київській єпархії було створено спеціальну місію, що перебувала під безпосереднім керівництвом митрополита Іоаннікія і під пильним наглядом Преосвященного Сергія, єпископа Уманського. Місія включала трьох єпархіальних місіонерів, які проводили публічні бесіди зі штундами в присутності православних парафіян і місцевих священиків. Такі зустрічі викликали великий інтерес у народу, на них збиралися цілими селами.

Просвіта

Діяльність київського релігійно-просвітницького товариства, яку підтримував єпископ Сергій, не обмежувалася тільки проведенням бесід і читань. Товариство продовжувало здійснювати й інші важливі проєкти, спрямовані на зміцнення православної віри серед киян, що стало можливим завдяки активному керівництву єпископа.

Ще однією важливою роботою Київського товариства просвіти в дусі Православної Церкви стала серія публічних лекцій для широких верств населення. Це починання, як вказував голова товариства, преосвященний Сергій, було спрямоване на просвітлення і духовне збагачення людей усіх верств суспільства. Насамперед, було організовано і відкрито нову серію читань-лекцій для освічених слухачів.

Читання ці, від самого їх початку, мали заслужений успіх і привернули безліч інтелігентних і простих слухачів. «Своїм влаштуванням і розвитком публічні лекції цілком зобов’язані архіпастирю. Він зумів спонукати представників духовної науки в Києві присвятити свої сили товариству, він зумів заохотити і світських осіб з’являтися на наші публічні збори та вислуховувати тут міркування про релігійно-моральні питання, про які (скажімо прямо) більшість слухачів не мала доти ясного уявлення. Справедливість вимагає сказати, що високопреосвященний Сергій був не тільки вмілим, діяльним і зразковим організатором наших читань, але він був на таких зборах найревнивішим, невтомним працівником, роблячи щоразу до читань вчених лекторів великі післямови, які нерідко дорівнювали самим читанням, а іноді й перевершували їх. Ми мусимо зізнатися, що багато інтелігентних слухачів прагнули на ці читання, сподіваючись слухати не тільки їх, а й ті післямови, якими Владика щоразу супроводжував їх, і в яких виливалося його палке слово переконання, слово сміливе й сильне, яке влучно вказувало на ті недоліки, на які хворіє наше світське суспільство», – так описував події настоятель Володимирського собору протоієрей Іоанн Корольков.

Перше богословське читання-лекція відбувалося в залі Фундуклеївської гімназії. Вхід до зали був за квитками, яких не вистачило навіть на п’яту частину охочих потрапити на читання. Усі лекції супроводжувалися аматорським хором церковного співу.

1898 року в Києві було проведено значну кількість релігійних читань і бесід, які охоплювали широкий спектр тем, пов’язаних із християнським вченням, церковною історією та моральністю. Масштаб подібних читань можна оцінити з таких даних. Загалом відбулося 640 читань і в них брало участь до 200 000 слухачів.

Релігійно-просвітницьке товариство гостро потребувало власного будинку для проведення публічних читань, адже воно було змушене постійно переміщатися з одного приміщення в інше. Це і стало спонуканням для владики побудувати власну будівлю товариства та домову церкву, що дадуть змогу ефективно реалізовувати місіонерські цілі. Владика Сергій доклав для цього величезних зусиль. На багатьох публічних зібраннях він звертався до громадян Києва, переконував і благав їх допомогти товариству у справі створення будинку і храму.

І будівництво будівлі було закінчено 1903 року за проектом архітектора Є. Єрмакова і розташоване за адресою Велика Житомирська, 9. У цій будівлі знаходилася домова церква, освячена на честь Святого Іоанна Златоуста. Церква втратила свій купол у 1930-ті роки в період радянської влади. Зараз у цій будівлі розміщується одне з міністерств.

Отець Сергій завжди приділяв особливу увагу питанням духовної освіти. Ще будучи намісником Києво-Печерської Лаври, він став членом Київської єпархіальної училищної ради. Важливим етапом у його діяльності в цій царині стало призначення 1894 року на посаду голови Розпорядчого комітету з’їзду церковно-парафіяльних шкіл, що відбувався в Києві з 15 по 25 липня того року. Владика брав активну участь в обговоренні та розробці нових підходів до навчання і виховання в церковно-парафіяльних школах, турбувався про поліпшення освітнього процесу.

Одним зі значних досягнень владики Сергія стало створення літніх педагогічних курсів для вчителів другокласних церковно-парафіяльних шкіл. Під його керівництвом було організовано місіонерські читання, а також проведено регулярну роботу з поліпшення якості навчання. Преосвященний Сергій вникав у потреби курсів, що дало змогу створити стійку освітню платформу, на якій слухачі отримували знання з основ педагогіки, дидактики, церковного співу та інших дисциплін. Владика неодноразово відвідував курси, підтримував викладачів та слідкував за якістю освіти, що сприяло успішному завершенню програм та зміцненню освітньої бази церковних шкіл.

Прощання з Києвом

У квітні 1902 року преосвященний Сергій був призначений на самостійну єпископську кафедру в стародавньому Пскові. Кияни, добре знаючи його праці і високо цінуючи його діяльність, прощалися з ним із глибокою повагою і щирим жалем. На знак вдячності й любові вони піднесли йому в дар дорогоцінну панагію.

Для Києва владика зробив дуже багато. Ось плоди його діяльності, перераховані в київському некролозі архіпастиря:

«Київська Лавра згадуватиме владику, як головного діяча зі створення величного трапезного храму та оновлення Великої соборної церкви.

Пустинно-Миколаївський і Золотоверхо-Михайлівський монастирі назавжди збережуть вдячну пам’ять про архіпастиря, як про оздоблювача їхніх храмів, відновлювача церковної уставності та благоліпності у звершенні богослужінь.

Свято-Покровський жіночий монастир цінує труди преосвященного Сергія у влаштуванні величного Микільського храму, який він очолив як голова будівельної комісії.

Для Київської духовної семінарії, під час спорудження нової будівлі якої владика поклав стільки сил і турбот, назавжди залишиться пам’ятним і дорогим його ім’я.

Київське братство св. князя Володимира та релігійно-моральне товариство, де владика був головою, багато йому завдячують спорудженням нового будинку братства та відкриттям у ньому бібліотеки.

Для всього численного населення Києва залишаться незабутніми дивовижноблаголіпні служіння владики та натхненні, сповнені високого красномовства і вогненної ревнощів, бесіди в храмах, на протисектантських «співбесідах і богословських читаннях», які приваблювали охочих чути його «золотословесну» промову, таку велику кількість, що жоден найвеличніший храм і зал не могли вмістити всіх їх».

Течение скончах, веру соблюдох (2 Тим. 4:7)

У Пскові владика прослужив півтора роки і 5 грудня 1903 року, був зведений у сан архієпископа, його перемістили до Ярославля. Однак його служіння в Ярославській єпархії було коротким – всього вісім місяців. Цей час виявився важким для архієпископа, оскільки його здоров’я постійно погіршувалося, це було помітно оточуючим. Тільки безприкладна, невтомна енергія, могутня невичерпна сила духу вабила його до виконання складних і різноманітних праць з управління великою Ярославською єпархією.

Владика любив це місто з дитинства. Тут спочивав святий князь, ім’я якого він носив у миру; тут був похований дорогий його серцю преосвященний Леонід; тут багаторазово зупинявся він на шляху до Москви й назад; у храмах цього міста він багато разів служив; тут же жили багато хто з його добрих знайомих.

Непосильні труди, понесені раніше, підірвали його здоров’я. Його близькі відзначали, що роки, проведені в Києві, забрали в нього чимало сил. 31 липня 1905 року архієпископ Сергій гостро захворів, а 5 серпня завершився його земний шлях.

Відчуваючи близькість своєї смерті, владика зустрічав її без страху. Уже з шостої години ранку, усвідомивши, що його кінець близький, він закликав духівника, висповідався і прийняв Святі Таїни. Потім було звершено таїнство єлеосвячення. Після соборування, зберігаючи ясність розуму і бадьорість духу до останньої хвилини, преосвященний Сергій благословив братію і близьких, які прощалися з ним. Об 11 годині ранку, в повній тиші і спокої, він відійшов до Господа, завершивши свої земні труди.

Проводжало владику безліч людей. Перед труною несли до 150 хоругв, за ними йшло понад 100 осіб духовенства в білих облаченнях. Ієромонахи тримали на восьми подушечках ордени, митру і панагію. На чолі процесії йшли архієпископи, єпископи, ректори семінарій, архімандрити та ігумени. За труною йшли губернатор, віце-губернатор, усі військові та цивільні чини, представники казенних установ, купецтво і численні городяни, які загатили всі прилеглі вулиці.

За бажанням владики його поховали в ногах покійного Ярославського Архієпископа Леоніда, свого духовного наставника й улюбленого керівника, у тому храмі, де спочивали мощі святих Ярославських князів Василя та Костянтина, небесних покровителів сім’ї Ланіних.

У 1937 році Собор було зруйновано.

підготовлено архівним відділом Києво-Печерської Лаври