Бог чекає від нас тільки доброго ставлення, добру волю, яку ми можемо проявити навіть малим старанним подвигом, відчуваючи свою гріховність. Все інше Він влаштує Сам. У духовному житті не потрібні ніякі м’язи. Будемо смиренно шукати милості Божої і за все Йому дякувати. Над людиною, яка без усяких своїх планів віддає себе в руки Божі, задум Божий виконується. Чим більше людина поневолена своїм «я», тим більше вона відстає; вона не прогресує духовно, тому що перешкоджає благодаті Божій.

Щоб прогресувати, людина повинна мати велику довіру до Бога. Кожної миті Бог пестить серця всіх людей Своєю любов’ю, але ми цього не відчуваємо, бо наші серця вкриті осадом. Коли людина очищає своє серце, тоді вона розчулюється, обпікається, «божеволіє» як блаженний. Вона тоді бачить прихильність і милість Бога, який однаково любить усіх людей – Він страждає за тих, хто бореться; за тих, хто прагне вести духовне життя, – Він радіє.

Якщо ревна душа тільки думає про благовоління Боже, вона піднімається на висоту, не кажучи вже про те, якщо вона завжди пам’ятає свої гріхи і велику милість Божу! Коли душевні очі людини чисті, вона бачить турботу Божу про себе і про інших, відчуває і переживає Божественний Промисл своїм відкритим і чуйним серцем, і тоді загоряється вдячністю; виходить із глузду – в хорошому сенсі цього слова.

Бо дари Божі, коли людина їх відчуває, створюють тріщину в корості її серця, розколюють його. І тоді, милуючи її старанне серце, рука Божа торкається цієї тріщини серця, і людина оживає зсередини, і її вдячність Богу зростає. Ті, хто подвизається, відчуваючи свою гріховність і благодать Божу, ввіряють себе Його великому милосердю, і в цілковитій безпеці, малими фізичними зусиллями підносять свою душу до Раю.