Бесіда про чернецтво з намісником Святої Успенської Києво-Печерської Лаври митрополитом Вишгородським і Чорнобильським Павлом (Лебедем).

Інтерв’ю у скороченні. Читайте повністю на сайті foma.in.ua або у друкованій версії лютневого випуску журналу «ФОМА в Україні»

— Ваше Високопреосвященство, на Вашу думку, що таке чернецтво? Навіщо воно з’явилося? Яка його мета? Адже Господь сказав першим людям: «Плодіться й розмножуйтеся…» (Бут. 1:28).

— Я дякую вам за те, що порушуєте в журналі такі теми. Звичайно, ці питання дуже складні, і я намагатимусь відповісти на них настільки, наскільки зможу. Ви в мене вже у третього берете інтерв’ю про чернецтво, і, звичайно, мої відповіді будуть іншими, тому що чернецтво — це потаємне життя всередині людини, а кожна людина унікальна.

Першою інокинею земною та небесною була Божа Матір. Вона є Ігуменією всіх монахів. При цьому Вона виконала благословення Отця Небесного, тому що, возлюбивши Бога всім серцем Своїм, Пречиста Діва жила змалку при Єрусалимському храмі і так Себе удосконалила послухом, молитвою та подвигами, що Господь зглянувся на Її смирення, і, нас спасаючи, «Слово стало плоттю» (Ін. 1:14).

Багато святих угодників Божих, не будучи монахами за формою, понесли подвиг чернечого служіння за духом: Іоанн Предтеча, інші пророки, праотці. Ми знаємо подвиги багатьох людей високого, святого життя, які попрацювали і угодили Богу ще до формального встановлення чернецтва.

Якщо говорити про чернецтво в широкому сенсі, то найбільше сюди можна віднести вчення Господа про дівство (Мф. 19:11–12) і слова апостола Павла, які формують правильне розуміння, що «одружений про речі життєві клопочеться» (1Кор. 7:33), а чернець — людина, яка добровільно взяла обітницю безшлюбності, обітницю високих подвигів, обітницю служіння Богу, як святі угодники, щоб нічого їй не перешкоджало йти царським шляхом у Царство Небесне.

Чернецтво — це шлях всього життя… Він дуже важкий, бо якщо у повсякденному житті люди частіше борються із зовнішніми обставинами: кар’єра, побут, сім’я, дружина, діти… — то тут особлива боротьба проти самого себе. Це виклик відійти від будь-якої суєти і обрати тернистий, але істинний шлях… Чернецтво — це найвищий ступінь любові до Бога.

— А які ознаки справжнього ченця?

— Їх можна окреслити за самим чином прийняття чернецтва, за сповіданням чернечих обітниць. Істинний чернеь, подвижник благочестя, за все вдячний Богу, він не збирає скарби, нічого не збирає для себе, він любить усіх, молиться за всіх. Але найбільше він цінує подвиг молитви та самонавчання — подвиг постійного розвитку себе. Тому що жоден подвижник не може нікого навчити нічим, як своїм живим прикладом.

Ми маємо яскравий приклад розсудливого розбійника та Іуди. Перший був на шляху розпусному, страшному — і ввійшов у Царство Небесне, а другий був, я сказав би, на руках Спасителя, був у Нього за пазухою — і загинув.

Можна мати у житті в свій час все і водночас ні до чого серцем не прив’язуватися. Ми бачимо праці та подвиги благовірного князя Олександра Невського, інших святих, великих у світі людей, які прийняли постриг в останні дні і навіть години свого життя і постали перед Господом справжніми ченцями. А можна роки жити в монастирі та приліплюватись до порожніх непотрібних речей, нічого не навчитися і так духовно загинути.

Тому істинний чернець — це той, хто завжди дивиться очима в землю, не бачачи навколо себе нічого, а розумом постійно на небі з Богом.

— Владико, а як Ви самі вирішили, що чернецтво — це Ваш шлях?

— Я не знав, як це буде. Ви ж знаєте, як за радянських часів… Я з напівпротестантської родини. Мама батька, моя бабуся, була віруючою, але ходила в якусь секту — п’ятдесятників? — Не знаю, не замислювався ніколи і не хотілося. Я був, напевно, 12-річним хлопчиком, коли моя покійна бабуся взяла мене до Луцького кафедрального собору — там я побачив владику Даміана. І за безумством дитячим я собі сказав: «Я не знаю, як це буде, але я стану таким, як цей батюшка». І вже коли зрозумів сенс того, до чого прагнув… мені стало соромно перед самим собою.

Мою долю вирішила пожежа у духовних школах, у якій загинули п’ятеро моїх однокурсників, а я вижив. Тоді я дав обітницю, що прийму чернецтво. Моя мама була проти спочатку. Тато ні, він сказав: «Ти дорослий, дивися, щоб мені не було соромно за тебе, якщо щось зробиш не так. Це святий великий чин і сан».

<…> Я приїхав до Луцька, до свого правлячого архієрея — людини святого життя — владики Варлаама (Ільющенка) і сказав, що хочу прийняти чернецтво, і так розпочався мій нинішній шлях.

Я ніколи не думав бути намісником. Я не думав бути єпископом, бо це було недосяжно за радянських часів, і я не ставив якоїсь високої мети перед собою. Я просто жив… Як покійний Митрополит Володимир казав: «Нічого не проси і ні від чого не відмовляйся». Я так і робив.

І сьогодні я не можу сказати, що я гідний чернець, бо, на жаль, суєта суєт часто забирає багато часу… Я дуже не люблю паперову тяганину — а вона є, треба і документи оформляти, і правильність господарювання організовувати… Хоч Сама Богородиця керує Святою нашою Лаврою з преподобними Антонієм і Феодосієм, але все одно не без людського втручання, і ми є знаряддям у руках Божих. Я грішний чернець, але милістю Божою належу до спадщини цих великих подвижників, які заснували чернецтво на нашій святій землі.

Дивлюся на нашу братію: сьогодні ченці це сповідники. Раніше пішов у пустелю, жодної тобі багатогодинної сповіді прочан наших, жодних тобі телефонів, спілкування. Ти й Творець твій. А сьогодні всюди метушня, гріх! Над тобою, перед тобою та на всі боки. Все це ранить людську душу. Хоча, за словами преподобного Антонія Великого, ми – ченці останніх часів – будемо дуже поганими, у порівнянні з попередниками, але все одно Божі, бо блаженний той, «хто міг переступити — і не переступив і зло сотворити — і не сотворив».

 — Ченці часто говорять про важливість смирення та послуху. Люди, які не знають монастирського життя, часом розуміють це як приниження людської гідності, як слабкість характеру. Чи так це?

— Я не сказав би так. Це найвищий подвиг. Дивіться скільки мільярдів населення планети, а скільки з них ченців? Не кожному даний цей подвиг. Чернецтво — це цвіт всесвіту. Подивіться, як багато вигадали за всю історію ченці — і доброго, і поганого. Як вплинули на цей світ.

Чернецтво — це найбільший дар. І смирення — це теж дар, «за вірою твоєю». Не кожен може упокоритися.

Я не можу сказати, що я людина смиренна. Але я дуже не люблю скандали, всякі інтриги, хоча часом доводиться бути залученим, щоб відстоювати право святої обителі на її храми та споруди. Ченці століттями тут все будували, а сьогодні ми змушені орендувати по суті своє…

Говорячи про смирення, важливо розуміти, що це властивість душі людини. Чому я маю жити так, як живе більшість? Я не хочу так жити. Це не смирення?

Я хочу жити так, щоб побачити перед собою Христа. Хочу не бачити всі ці збочення, що захопили світ, — одностатеві шлюби і таке інше… Я що, маю йти на мітинги, протестувати проти одного, другого?.. Я не хочу всього цього! Я хочу жити по Євангелію, наскільки це можливо.

«Нема людини, що жива буде і не згрішить». Лише один Христос без гріха. Смирення — це найвища чеснота. «Зглянувся Він на смирення Раби Своєї» (Лк 1:48) — через смирення Богородиці ми отримали спасіння. Через смирення Христа, що зійшов на хрест, ми позбавлені вічних мук і страждань. Після смирення Христос лягає в труну, руйнуються узи пекла і ми сходимо на небо. Смирення — це найбільший дар.

— Досвід смирення, про який Ви щойно говорили, адже він передається тільки через досвід, так? І якщо говорити про важливість передачі цього живого досвіду, чернецтво завжди було нероздільне з таким поняттям, як наставництво, старчество. Що за явище? Хто такі старці? Сьогодні вони є у світі?

— Старчество завжди було. Старчество — це дар нам, грішним людям, святих людей бачити на власні очі. Старці це молитовники, перш за все. Не всякі старі люди з бородою старці. Є багато лукавих, особливо сьогодні, і головне, що такі «старці» хочуть собі зробити славу.

Справжні старці — це Києво-Печерські преподобні, Глинські старці, Серафим Саровський, Сергій Радонезький, Іов та Амфілохій Почаївські — вони йшли від миру та слави, вони не намагалися когось наполегливо вчити. Вони просто показували приклад, як маєш жити, як ти можеш привернути Христа до себе, як ти повинен віддати себе Христу. Жоден розсудливий старець не буде явно пророкувати: він скаже так, ненароком, — ти навіть не помітиш, а воно все виконується. А то: «Я тобі говорю… Ось, Господь тобі каже…» — це все лукавство. Тому старці — це люди, які входили у самих себе, у своє серце. Як апостол Павел каже: «Думайте про те, що вгорі, а не про те, що на землі» (Кол. 3:2). Вони не бачили нічого, крім одного Господа.

І сьогодні є старці. Я мав нагоду з ними спілкуватися. Я бачив отців Аврамія (Куяву), Нектарія (Коваленко), Кирила (Павлова), Наума (Байбородіна), Матвія (Мормиля). Господь сподобив мене спілкуванням з іншими великими подвижниками і подвижницями благочестя… Це старці і стариці, які були умудрені Духом Святим. Мудрість цього віку настільки лукава! А ось Дух Святий не дасть спотворити правду.

Можна було просидіти поряд з отцем Аврамієм або з отцем Кирилом і не почути від них ні слова, крім того, як він читає молитву — мимоволі й починаєш читати Іісусову молитву, бо соромно сидіти при ньому і нічим не займатися. Своїм мовчанням вони розсовували небеса, і Господь посилав Свою милість та просвітництво. Я мав можливість бачити таких старців, я дуже щаслива людина.

— А як їх шукати і чи потрібно це робити людям?

— Потрібно. Але тільки не для того, щоб просити собі здоров’я, не для того, щоб усе ладилося на роботі, по службі тощо. Насамперед через старця просять милості від Бога, Який знає, що нам необхідно. <…>

Ще є духівництво. Якщо ти маєш духівника розсудливого, ти на 90 відсотків уже на шляху до спасіння, якщо виконуєш його настанови, підпорядковуєш йому свою волю. І десять відсотків лише від тебе самого залежать. Це схіархімандрит Іоанн (Маслов) — один із останніх старців Глинських — мені говорив.

Старчество — це дар Божий людству. На жаль, ці люди вже зникають, бо їх ніхто не слухає та не чує.

— Владико, абсолютний послух духівнику — для ченця це обов’язково?

— Обов’язково. Господь говорить у молитві: «Він упокорив Себе, бувши слухняний аж до смерти, і то смерти хресної…» (Флп. 2:8). Бог Отець наказує Сину прийти на землю, і «Слово стало плоттю» (Ін. 1:14) — так Бог возлюбив світ. Син каже: «І Я умолю Отця, і дасть вам іншого Утішителя» (Ін. 14:16) — і Святий Дух сходить на апостолів, творячи Церкву Христову. Від послуху народжуються всі інші чесноти. Як від гордості, заздрощів народжується все погане, так від послуху — всі чесноти.

Ось я хочу випити води, а мені батюшка каже: «Не треба, потерпи». — «Але як? Я впаду!» — «Потерпи!» І ось коли ти переходиш цю межу своєї впертості і підкоряєшся волі Божій через старця, тобі все буде дано. Ти і свідомість не втратиш, і спрага тебе не змуче, і Господь пошле джерела живої води в Дусі Святому.

— А для мирянина такі стосунки зі своїм духовним наставником чи доречні й корисні?

— Потрібні та корисні. У мирянина є сім’я, його сугубий подвиг за когось, жертовне служіння заради когось. А у ченця подвиг молитви за всіх. Тому і для ченця, і для мирянина Божі заповіді однакові. Але чернець відповідає тільки за самого себе. А чоловік і дружина — єдине ціле — відповідають за себе та своїх дітей. І в цьому сенсі ченцю легше спасатися.

Ось погнали ченця на заслання — він пішов. Монах нічого не втрачає, якщо він із Христом. У нього все є, якщо Він із ним, у його серці…

А батьки дивляться: дитина помирає на руках — буває, Господь так випробовує людину. І якби була у всіх така віра, як у Авраама, то не було б жодних проблем. На жаль, у нас сьогодні дуже маленька віра. Гори ми не переставляємо… От би себе переставити з грішного світу у світ духів святості! «І ангелам співрозмовником сподобився бути», — сказано у стихирах преподобному нашому отцю Антонію Печерському. Ось приклад того, хто отримав таку честь, що йому служили самі небесні сили.

Тому мирянин із ченцем нічим не відрізняються по вірі, по Богоугодженню. Лише тільки є різні способи цього дивного сходження. І сімейний подвиг може бути вищим за чернечий, як Антоній Великий відкрив. Подивіться на життя мучениць Віри, Надії, Любові та матері їхньої Софії: на очах у тебе вбивають все єство твоє в образі дітей. І мати мудра просить: «Потерпи, дитино. Той, Хто створив небо та землю, Хто дав тобі життя, Він нагородить тебе. Потерпи». Ось цю мудрість материнства людина в чернецтві не може набути.

— У давнину боголюбиві люди вирушали у тривалі паломництва для духовного керівництва. Багато тижнів і місяців йшли до Лаври. Сьогодні паломництва, особливо міжнародні, дуже ускладнені. Це як впливає на життя монастирів, Лаври зокрема?

— Вірю, що Господь ніколи не залишить нас. Як цар та пророк Давид говорить: «Я був молодий і постарівся, та не бачив я праведного, щоб опущений був» (Пс. 36:25).

Колись паломники йшли пішки, подовгу й важко. Вони паломничали з почуттям духовної радості та очікування зустрічі з чимось високим і святим, зустрічі з Богом. <…>

 — Кажуть, що здоров’я Церкви, якщо так можна сказати, визначається тим, скільки в ній є діючих монастирів і ченців. Ви згодні з цим?

— Ні, не погоджуюся. Чому? Тому що може бути багато монастирів, але…

Подивіться: Єгипет які мав пустелі святості і не встояв. Які храми були у Константинополі, скільки святинь назбирали – не встояв. А Русь Свята – не те, що хвалитися хочу, – Русь устояла.

Сьогодні дуже багато залежить від співдружності державної та церковної влади. Якщо країною керуватиме людина віруюча, якщо вона турбуватиметься про спасіння людей, тоді буде і економіка, і все, що супроводжує, розвиватися.

Навіть далеко не треба ходити — згадати Леоніда Даниловича Кучму та Блаженнішого Митрополита Володимира (Сабодана). Я не скажу, що Кучма глибоко релігійна людина. Він віруючий, але не церковний. Але подивіться, що було зроблено в Україні за сприяння цих двох людей. Храми були переповнені людьми, збудовано багато святинь <…>

— Владико, якщо згадати перше десятиліття після того, як Церква в Україні стала вільною — 1990-ті роки, початок 2000-х. Тоді здавалося, що йде відродження Православ’я, храми масово наповнювалися, дуже багато людей, начитавшись духовної літератури, йшли у монастирі та приймали постриг. Якщо оглянути останні десять років життя нашої Церкви — ми досягли цього відродження?

— Церква завжди свята та непорочна. І, звичайно, коли стало безпечно, у Церкву Христову зібралося, як на весілля, багато. Але в якому одязі? Одні йшли, бо туди йшов Президент і знать, бо шукали земних благ. Інші йшли, бо чисто по-людськи подобався хтось із єпископів, священиків, шукали не духовної, а душевної втіхи. Треті просто заради гарної традиції прийшли (наші батьки та діди ходили, і ми йдемо). Зрештою, коли прийшла година випробування віри, в Церкві залишилися лише ті, хто був у шлюбному одязі. Хто прийшов до підніжжя Хреста Христового за особистим спасінням <…>

— Раніше монастирі поповнювалися більше за рахунок сільського населення, тобто людей, котрі з дитинства були привчені до праці. Таких людей було легше навчити й молитві. А нинішні покоління зовсім інакше живуть — телевізор, комп’ютер, диван… Цивілізація, одним словом. Між ченцями минулого і нинішніми є різниця?

— За 28 років я не відчував у обителі жодних проблем чи якихось поневірянь. Господь і Матір Божа настільки з нами! Я вам просто не можу передати, що робиться з людиною, коли вона явно відчуває це «Скуштуйте й побачте, який добрий Господь».

Якщо людина знайшла Христа, незалежно від того, хто вона — головний лікар лікарні, прем’єр-міністр, хтось інший, — якщо вона приходить до монастиря не заради хліба шматка, а заради Іісуса, то вона усьому навчиться <…>

Насамперед усім нам треба навчитися смирення — тому, заради чого ми йдемо до монастиря. Я сам нічого не вмів та й не вмію. Але якщо ти хочеш навчитися молитися, то ти завжди навчишся. Бог дасть за прагненням серця. Коли мене рукопоклали в сан священика, єдиний раз — я цього не соромлюсь і говорю «як на духу»… єдиний раз у мене був такий момент під час Євхаристійного канону: я не стояв на землі, я бачив, що я не на землі, і коли пересуществилися Дари, я знову став на землю… Скільки я хотів згодом відчути це, скільки намагався повернути хоч на мить такий стан духу — і ніколи не отримував! Тому святі отці кажуть: «Якщо ти хоч раз помолився від душі сердечно, ти завжди шукатимеш цього моменту». Я це пережив.

У нас братія дуже хороша. Деякі були, пішли — хто не може жити в раю. А я вважаю, що Лавра наша — це рай на землі, адже в печерах ми бачимо святих тут, серед нас, і водночас вони стоять перед Господом на небі.

Говорять у народі: «Як назвеш корабель, так він і попливе». Якщо ти чернець, якщо ти хочеш бути спрямованим в Царство Небесне, то слухайся голосу свого ігумена, голосу Церкви, духівника. Якщо ти чернець, то стеж, щоб у тебе було три дороги, не більше: з храму до келії, з келії на молитву і на трапезу та до духівника.

У монастирі, звичайно, має бути праця і розумова (хто може), і фізична (якщо є, звичайно…) У нас практично немає фізичної праці сьогодні у столиці. Це ж раніше людина мала попрацювати на грядці, виростити, зібрати, обробити… А ми живемо на всьому готовому. І це страшно, бо ми вже нічого не можемо робити своїми руками. Відключиться електрика — це кінець світу! Тому що ми стали залежними від цього всього блоку економічного та технологічного розвитку, який, дбаючи нібито про людину, знищує її, робить нас бездіяльними.

Сьогодні якщо немає автобуса, машини ми не йдемо на службу, бо далеко. А раніше люди старалися, страждали, але йшли. Подивіться на фотографіях старих, чорно-білих, як йшли на прощу на колінах.

Пам’ятаю, раніше у Почаєві: скільки там було жебраків! Як вони плакали, як молилися! Як вони прославляли Христа! Сьогодні нічого цього нема. Сьогодні все у телефонах. На службі телефон, у храмі, у вівтарі телефон. Обличчя висвітлюються не благодаттю, а екраном… Ось так ми й гинемо! Потроху. Диявол все вигадав, щоб людина загинула.

— Яким Ви бачите найближче майбутнє нашого чернецтва?

— Вірю, що до останнього моменту святі люди будуть. І в монастирях, і на парафіях. М. В. Гоголь сказав дуже добрі слова: «Коли падатимеш, падай головою до Голгофи: легше буде підніматися».

Ти живи благодаттю Святого Духа, і Господь все належним чином влаштує на благо. Аби не втратити нам віру. Сьогодні все намагається вибити віру святу з людини, із суспільства загалом.

Подивіться, як бояться люди відкрито хрестик носити, перехреститись на людях. Все це про що свідчить? Що люди турбуються лише про земне.

А чернецтво було, є і буде. Воно зустріне Христа, Котрий прийде у славі.

— Владика, у переліку головних пристрастей, складеному святителем Григорієм Двоєсловом, першою стоїть гординя. За апостолом Павлом, коріння всіх зол — сріблолюбство. Святитель Ігнатій (Брянчанінов) свою класифікацію головних пристрастей розпочав із чревоугоддя. Яка пристрасть є «базовою», з якої потрібно починати боротьбу, прийшовши до монастиря?

— Перше: якщо ти вибрав чернечий шлях, навчися послуху та смиренню. Якщо в тебе є це, ти побореш і пристрасть голоду, і сріблолюбство, і гординю зрештою. Ну навіщо тобі у монастирі це все?

Якщо по-людськи міркувати: Христос мав усе у повноті, і, послухавши Отця Небесного, Котрий сказав: «Йди у світ, спаси світ», — Син залишив небо, прийшов до нас, прийняв глумлення, голод, пустелю, наклеп, і в кінці кінців Його розіп’яли. Він усе це прийняв заради послуху Небесному Отцю.

Так і нам треба навчитися бути слухняними голосу нашої совісті. Голос совісті — адже це Бог у нас говорить. Послух — основа всього.

— Послух — це добре, звичайно. Але скільки зараз мереж розставлено навколо людини — ті ж лжестарці. Ми чуємо, як вони уводять за собою людей і навіть монастирі цілі, як вони підривають і церковне життя, і суспільну злагоду. Люди ж попадаються в ці мережі. Як знайти справжнього духовного наставника і не помилитись?  

— Потрібно дивитися, до кого веде людину духівник — до себе чи Христа. Якого духу. Які плоди його праць.

Якщо ти маєш віру, що ти не можеш бути без Христа, все наносне само собою відпадає. Ось у мене в келії, у приймальні скрізь хрест із Христом розіп’ятим стоїть. Я, буває, сяду тихенько ввечері перед ним… Яка мені честь, що мені ще треба? Нічого. Тільки трохи сміливості, не лінуватися, встати і йти нести свій послух. Я митрополит — дали мені незаслужено, — і я перед цим саном упокорююся. Я упокорююся перед людьми, які мені зустрічаються. Перед дияконом, перед двірником, бо вони вищі за мене. Вони вищі! Бо їх Господь як нагородив! А я що?.. Найголовніше: не треба думати про себе, що ти щось! Ти нічого, ти просто нічого.

Ось я читаю про вавилонську піч і трьох святих юнаків, яких не зачепив вогонь (див. Дан. 3). Вам не треба далеко йти — подивіться на мене. Я був дві з половиною години у вогні. На руці тільки невеликий опік залишився. А п’ятеро людей, що були зі мною, згоріли. Вони були гідні, їх Господь взяв, а мене, грішника, залишив. Кожен крок людини стоїть у Бога на обліку. І Господь знає, кому, коли і що послати… А головне: ми не повинні пам’ятати, що ось я щось зробив… А що ти зробив? Нічого. Господь тобі не дав — ти не зробив. Господь тобі не послав людей, ти нічого не зміг. Ось, Господь послав архімандрита Єлевферія покійного, попередника мого, — той вирубав дірку в стіні та витягнув мене з вогню. А тим Господь не дав такої можливості чомусь… І, згадуючи ті події, я приходжу до одного висновку: це тому, що вони були святі, а я грішник. На тобі, грішнику, час — кайся.

— Наразі Інтернет заповнив усі сфери життя. Він, звичайно, таїть і небезпеки, але ж і можливостей для спілкування побільшало…

— Знаєте, святитель Іоанн, архієпископ Новгородський, на бісі злітав до Єрусалиму. Телевізор — та сьогодні телебаченням можна було б спасти весь світ! Дайте проповідь, дайте Літургію, вимкніть усі ці «бандитські петербурги», поставте фільми історичні, поставте заповіді Божі, дайте тлумачення святителя Іоанна Золотоуста, інших святих, як мають шанувати батьків, як поважати державність – все, і немає жодних проблем. Ні, вони вчать ненавидіти та вбивати!

Тому все створене, весь прогрес — це для того, щоб людина змогла побачити і подякувати Богу. А людина бачить всюди і будує собі пекло.

— У ЗМІ та в соцмережах духовенство, просто віруючі люди часто говорять зараз про те, що з роками відбувається звикання до святині, вигоряння, автоматизація духовного життя. Адже ти, як би, знаходишся в одному і тому ж кругообігу постійно… І особливо, напевно, ризик цього є в монастирі, тому що і коло богослужбове треба повністю виконувати, воно більш щільне, щоденне…

— Що ви! У монастирі настільки різноманітне життя!

Ось ти читаєш канон. Сьогодні один, завтра другий. Псалтир: кафізми сьогодні одні, завтра інші. І тобі Господь щоразу щось нове відкриває.

Дивіться: адже море нікому не набридло? А ось поміркуй, людина: воно не переходить меж, зберігає себе в берегах. Подумайте над цим.

У монастирі ніщо ніколи не повторюється. Тільки людина повинна себе настроїти так, щоб не було жодної хвилини вільної. Окрім ліжка, коли засинаєш. Усе.

Ви не можете собі уявити, який колорит та краса у монастирському житті! Буває, поза богослужіннями, я йду садом, я бачу, де і що треба зробити, виправити… Я люблю, щоб була у всьому чіткість. І спочатку думаєш: «Віддам розпорядження, провчу». А потім: «Ну, візьми і зроби сам, як краще!» І так лише одна невелика дія або слово змінюють потроху життя і моє, і всього монастирського організму… Це дивно!

Настільки життя прекрасне! Ми його лише не можемо зрозуміти. Ви маєте родину? Дружина є, діти? І у вас що-небудь повторювалося щодня одне й те саме? Ніколи. То дружина чихвостить вас, то ви дружину, то діти дивують, то на роботі щось, так? І якщо все гармонійно влаштувати — ми так чудово доповнюємо одне одного! Настільки життя прекрасне — я вам просто не можу передати!

Я бажаю всім побачити красу цього світу. Ось дивіться, яке гарне сонечко: воно ніколи в той самий час не встає, і в одному місці не встає. Але як преподобний Антоній Великий казав: «Сонечко, не вставай! Ще потерпи, щоб я подивився на Сонце Правди — Христа!»

— Якщо Бог буде на першому місці, то все буде на своїх місцях…

— Саме так! Коли я служив на парафїї, то побоювався монастиря. А сьогодні я боюся піти з обителі! Така прірва довкола! Я ніде так добре не почуваюся, як у монастирі. Я виходжу у світ — якийсь він уже такий важкий! Ой, швидше б у Святу Лавру! І тут просто сісти та послухати тишу. А тиша так багато про що говорить!..

Бесідував протодіакон Олександр Карпенко