За вченням святих отців, подвижників і світильників християнського благочестя, першою з усіх християнських чеснот є смирення. Це та чеснота, без якої не може бути придбана жодна інша, і без якої немислиме духовне вдосконалення християнина. Сам Христос Спаситель Свої новозавітні заповіді блаженства починає заповіддю про смирення: «Блаженні убогі духом, бо тих є Царство Небесне» (Мф. 5:3).

Християнин повинен усвідомлювати себе убогим духовно, тобто бачити, що в ньому немає нічого свого доброго. Усе добре в нас – від Бога. Від себе ж ми додаємо лише зло: себелюбство, забаганки чуттєвості та гріховну гординю, і це має пам’ятати кожен із нас. Бо не дарма сказано у Священному Писанні: «Бог гордим противиться, смиренним же дає благодать» (Іак. 4:6).

Без смирення неможлива взагалі жодна інша чеснота, бо, звершуючи її не в дусі смирення, людина неодмінно впадає в богопротивну гординю і відпадає від милості Божої. Поряд із щирим глибоким смиренням у християнина має стояти духовний плач, про який ідеться в другій заповіді блаженства.

Преподобний Никодим Святогорець вчить: «Для стяжання смирення постарайся з любов’ю прийняти всілякі незадоволення і скорботи, як рідних сестер, і всіляко уникати слави і почестей, більше бажаючи бути всіма приниженим і нікому не відомим, і ні від кого не отримувати допомоги та розради, окрім одного Бога. Утверди в серці своєму такий помисел, що Бог є єдине твоє благо і єдиний твій захист, а все інше – тільки терни, які, якщо вкладеш їх у серце, завдають смертоносної шкоди.

Якщо ж доведеться тобі зазнати від когось ганьби, не засмучуйся про це, але переноси це з радістю, в упевненості, що тоді Бог з тобою. І не бажай іншої честі і не шукай нічого іншого, як страждати за любов до Бога і за те, що служить до найбільшої для Нього слави».