Страх визнати людську гріховність абсолютно чужий людинолюбству нашої Церкви. У Церкві, в сім’ї Бога Отця, об’єднуються люди, які, замість того, щоб засуджувати грішника, самі себе відчувають найбільшими грішниками, ще більш приниженими гріхами, ніж інші.

Давайте заглянемо в Житія святих. Угодники Божі просять Господа, щоб Він прийняв їх не як святих, а як грішників: «Прийми і мене як блудницю, як розбійника, як митаря, і як блудного». Вони не виправдовуються, не перераховують своїх доброчесностей і достоїнств, подібно до нас. Єдине, що вони показують, так це свої рани, і просять милості Божої. Святитель Андрій Критський виголошує у Великому каноні: «Не бысть в житии греха, ни деяния, ни злобы, еяже аз, Спасе, не согреших умом, и словом, и произволением, и предложением, и мыслию, и деянием согрешив, яко ин никтоже когда». Тобто: «У житті немає ні гріха, ні діяння, ні зла, в яких я не згрішив би, Спасителю, розумом, словом або наміром; я – як ніхто інший, згрішив і наміром, і думкою, і ділом».

Сповіді святих часто бувають приголомшливими. Преподобний Симеон Новий Богослов зізнається: «Послухайте всі: я став убивцею… На жаль мені, я став перелюбником у своєму серці і вчинив содомський гріх у своєму намірі та побажанні. Клятвопорушником, відступником і користолюбцем. Злодієм, брехуном, безсоромним, грабіжником – на жаль мені! Кривдником, братоненависником і дуже заздрісним. І сріблолюбцем, зухвалим і зробив одночасно всяке зло. Повірте мені, я правду кажу. Це не породження моєї фантазії або навіювання».

Святий Косма Етолійський сповідається: «Нехай пробачить вам Господь ваші гріхи, якщо їх у вас стільки, скільки у мене, а якщо ні, нехай збереже вас, щоб ви в них не впадали. Я зазнав певного обману, браття мої, і, коли був молодим, говорив: «Грішитиму, де можу і де є можливість, а коли постарію, у мене буде час для того, щоб творити добро і спастися». Тепер я постарів, а мої гріхи пустили коріння, і я не можу творити ніяке добро. Коли я почав навчати, мені прийшла думка: тут, де я мешкаю, прагну взяти гроші, тому що я був сріблолюбним і любив гроші та золоті монети».

Які б богослужбові тексти нашої Церкви ми не прочитали, скрізь виявимо, що писали їх для митарів, блудників, розбійників. Жоден із них не написаний для доброчесних і чистих людей.

З іншого боку, реальна гріховність – це не тільки зовнішня поведінка, а й внутрішня прихильність, і пристрасть до гріховного. Звичайно, часто зовнішні прояви стану людини не збігаються з внутрішнім негараздами і обманюють нас. Наприклад, у людини може бути рак, і вона на якійсь стадії нічого не відчуває, а інша від зубного болю відчуває нестерпні страждання. Але хворого зуба людина позбувається дуже легко, а в разі раку найчастіше буває смертельний наслідок.

Отже, коли совість перестає докоряти нам, то слід ґрунтовно розібратися: можливо, причина зовсім не в нашій чистоті, а в утомі, притупленні й зачерствінні нашої совісті через безліч гріхів. Коли ми приступаємо до сповіді, то часом буваємо збентежені тим, що не знаємо, що говорити. Ось досить-таки поширений діалог:

– Батюшка, може, ви самі запитаєте мене?..

– Але ж сповідь – це не допит. Невже вам нічого сказати?

– Що сказати? Я не крав, не вбивав (Десять заповідей зводяться до двох!)

– Знаєте, не тільки сама дія, а й бездіяльність буває гріхом. Ви чуйні до ваших ближніх?

– Ой, батюшка, все, що можу, роблю…

І починається перерахування своїх «чеснот», щоб показати, які ми «хороші» і чим нам зобов’язаний (!) Бог. Але найстрашніше – це те, що ми віримо, що тепле, містечко в раю нам забезпечено. Тобто начебто нема про що турбуватися: ми влаштовані і тут, і в Майбутньому Житті. Але якщо будемо відвертими із самими собою, то ми побачимо безодню своїх гріхів. Ми усвідомлюємо, що немає гріха, яким би ми не згрішили тією чи іншою мірою. Хіба те, що нас не спіймали за руку, означає, що ми не злочинці проти закону Божого? Хіба те, що ми розумні й уміємо приховувати свою нечистоту, дозволяє нам сказати, що ми стоїмо на правильному шляху? Для Іісуса Христа не настільки важлива поведінка людини, скільки стан її серця. Там відбувається гріх! Бо з серця виходять злі помисли, вбивства, перелюбства, любодіяння, крадіжки, лжесвідчення, хули (див. Мф. 15:19).

Грішнику, який відчуває докори сумління і бачить у Богові тільки суворого Суддю, що жорстоко карає за гріхи, навіть не спадає на думку, що Господь милостивий. У результаті він замикається в собі і вимагає спокутних покарань від Бога.

Блудний син у притчі, усвідомивши свій гріховний стан, відчував не відчай, а каяття. Він розкаявся в тому, що засмутив свого батька і виявився недостойним його любові. Але він знав, що батько продовжує любити його, як раніше. Він був упевнений, що батько знову прийме його, і тому вирішив повернутися.

З книги: Архімандрит Нектарій (Антонопулос) «Повернення: покаяння та сповідь».