Архімандрит НИКОН

(у миру Білокобильський Микита Леонтійович; 28 травня 1878 — 10 лютого 1954)

Богоборча влада у ХХ столітті намагалася повністю знищити Церкву — навіть на рівні пам’яті. Невипадково один із вождів обіцяв показати «останнього попа» по телевізору — як циркову дивину, як щось неможливе у світлому майбутньому, яке будувалося кривавими методами і так і не було збудоване. У своєму прагненні знищити духовний простір радянська влада активно використовувала каральні органи: ДПУ–НКВС–КДБ — усі вони старанно виконували державне завдання з «зачистки» релігійного життя. Їхня місія зводилася до збору, систематизації та зберігання будь-яких відомостей про «підозрюваних», підшиваючи все це до Справ про них — «щоб обвинуватити … да нань возглаголют» (Мк. 3:2).

Але з божественної іронії саме ці справи й стали унікальними та обширними джерелами даних, які свідчать про людей, ув’язнених за віру. Так перед нами знову постає образ архімандрита Никона (Білокобильського). Він залишив по собі не лише послужний список, а й живу розповідь — сповідь. У цьому тексті чується голос часу, смирення і віри. Слово за словом він розкриває не лише особисту долю, а й історію цілого покоління — тих, кого не зламали бурі віку.

Цей нарис — відображення того, що розповідав сам отець Никон.

Не через сімейні обставини

Микита Леонтійович Білокобильський народився 28 травня 1878 року, у день пам’яті святого Микити Сповідника, єпископа Халкідонського, в селі Дьоміне (Яропольці) Валуйського повіту Воронізької губернії. Наприкінці ХІХ століття тут налічувалося 175 дворів, понад тисячу мешканців, усі — православного віросповідання. Церкви не було — лише молитовний дім. Село Дьоміне (Яропольці), що входило до складу Вайделевської волості, заселялося з другої половини XVIII століття українськими переселенцями й розташовувалося неподалік державного кордону з сучасною Україною.

На жаль, про дитинство майбутнього архімандрита Никона відомо дуже мало. Відомі лише імена його батьків: мати — Варвара Данилівна Білокобильська, батько — Леонтій Петрович Білокобильський. Відомо також, що він закінчив однокласне народне училище. Усе, що дає уявлення про перші роки його духовного становлення, міститься в унікальному документі, написаному ним самим — «Моя сповідь». Цей приголомшливий за щирістю й силою текст є водночас сповіддю та особистим свідченням. Документ цінний не лише тим, що проливає світло на долю архімандрита, а й тим, що дозволяє почути голос самого отця Никона — з глибини його страждань і життєвого шляху. «Моя сповідь» увійшла до одного з кримінальних проваджень, порушених проти майбутнього архімандрита Никона в роки його заслання на Півночі, в Комі.

З цього документа дізнаємося:

«Нас було троє синів, двоє одружені, а я побажав піти до монастиря — не захотів працювати на поміщиків і заможних селян. Мати відвезла мене до монастиря за 30 верст від села, я прожив там 4 роки. Виявилося, що в мене добрий тенор. Монастир був заштатний, а я вже дорослий, давали 40 рублів на рік, жив на власному утриманні, окрім квартири й харчування».

Тут важливо пояснити, що означав термін «заштатний монастир». Згідно з положеннями секуляризаційної реформи 1764 року, монастирі поділялися на штатні й заштатні — залежно від того, чи отримували вони державне утримання. Реформа докорінно змінила саму основу існування монастирів: після того як у Церкви були відібрані земельні володіння, держава формально зобов’язалася забезпечувати монастирі коштами з казни. Щоб визначити розміри виплат, було введено так звані «штати» — але на практиці це обернулося масовим закриттям обителей.

Так, за донесенням Синоду від 1 січня 1762 року, у всіх єпархіях налічувалося 954 монастирі — із землями та без, з 11 153 ченцями. Після секуляризації 1764 року Синод ухвалив ліквідувати 418 монастирів. Із тих, що залишилися, 226 отримували державне утримання, а решта 310 монастирів, які відтоді стали називатися заштатними, повинні були існувати виключно за добровільні пожертви народу.

До Валуйського Успенського монастиря Воронезької губернії Микита прийшов у 1897 році, у віці 19 років. Саме звідси розпочався його шлях, який назавжди поєднав його з монастирським життям. Обитель жила за суворим спільножитним статутом. У братії монастиря налічувалося близько ста осіб. Настоятелем монастиря був архімандрит Ігнатій (Алексєєвський) — людина строгого життя, яка неухильно дотримувалася монастирської дисципліни.

Хором монастиря на той час керував майбутній преподобносповідник Ігнатій (Бірюков), згодом настоятель цієї обителі — ще один приклад подвижницького життя, поруч із яким Никон навчався співу й засвоював основи церковного послуху.

Як і для багатьох інших послушників, монастир став для нього місцем не лише духовного становлення, а й відкриття дарів, раніше в собі непомічених. Зазвичай монастирське керівництво намагається якомога швидше розпізнати в новоприбулому ті здібності, до яких він схильний, щоб визначити його на відповідне послух. Так сталося й із Никоном: у ньому несподівано виявився дар до співу — виявилося, що він має чудовий голос, перший тенор. Це стало для нього самого відкриттям, і саме спів став одним із перших послухів, із якого почалося його чернече життя.

Син миколаївського солдата

Я — син миколаївського солдата, захисника Севастополя 1855 року. Батька було призвано на 15 років, але прослужив він 7 — йому зарахували за рік, бо перебував в облозі.

У ХІХ столітті рекрутська повинність була однією з найважчих державних повинностей. Їй підлягали селяни — державні, поміщицькі, удільні, вільні хлібороби, а також міщани.

Сам Микита Білокобильський у війську не служив, оскільки мав пільгу.

Вибір монастиря

…я 1901 році поїхав до Києва, де був прийнятий у хорі при Великій церкві, де цілий рік отримував 25 рублів на місяць, харчування було чудове, квартира з опаленням і освітленням. Хліб і квас — у необмеженій кількості. З 1901 по 1914 рік жив тут безвиїзно…

20 липня 1901 року Микиту було прийнято до братії Києво-Печерської Лаври. На той час Лавра належала до першокласних монастирів — найвищої категорії штатних обителей. Такий статус передбачав не лише високий оклад і особливе становище в церковній ієрархії, а й суворі обмеження: кількість осіб, яких приймали до братії, була чітко регламентована, і не кожен охочий міг стати насельником Лаври. Бажаючих було незрівнянно більше, ніж дозволяли офіційні штати, тому сам факт прийняття отця Никона до монастиря, а згодом і його постригу, свідчить про відповідність духу обителі та вимогам чернечого життя. А те, що після років ув’язнень, арештів і заслань він знову повернувся сюди, свідчить і про те, що й сама Лавра відповідала його уявленням про монастир у власному житті.

Микиту Білокобильського було призначено на кліросний послух, де на той час уже ніс служіння один із найяскравіших музичних подвижників — майбутній архімандрит Іадор (Ткаченко).

Присутність у Лаврі такого майстра церковного співу, як архімандрит Іадор, без сумніву, вплинула на послушника Микиту. Роки, проведені в цьому середовищі, стали для нього не лише музичною школою, а й досвідом служіння, де спів був невіддільний від духовного життя, суворості уставу та високих вимог до якості виконання.

У місто Петра

23 грудня 1909 року він був пострижений у рясофор, а 3 грудня 1911 року – у чернецтво з іменем Никон. 30 вересня 1913 року монах Никон був висвячений митрополитом Флавіаном (Городецьким) у сан ієродиякона.

…з 1914 року виїжджав з митрополитом до Санкт-Петербурга на зимову сесію, а навесні, до 14 травня, приїжджав на день коронації Миколи ІІ й літо проводив у Києві. Митрополит Флавіан у листопаді 1915 року помирає. Призначають митрополита Володимира. Мене викликає до Петрограда на подвір’я митрополит Володимир. Я живу з ним там до 1917 року, до революції, що Жовтнева. Вона застала мене в Петрограді. Мене викликає до Києва митрополит Володимир 23 грудня 1917 року…

У 1914 році ієродиякон Никон став іподияконом митрополита Київського і Галицького Флавіана (Городецького), і з цього моменту його спокійне монастирське життя різко змінилося. Воно наповнилося всім тим, що зазвичай супроводжує служіння при архієреї: урочистими богослужіннями, поїздками, прийомами офіційних гостей, присутністю на засіданнях Синоду.

Період іподияконства Никона припав на одні з найбурхливіших і найтяжчих років в історії Церкви й країни. Перша світова війна, а далі Лютнева й Жовтнева революції 1917 року, низка змін влади, церковні потрясіння, зникнення (розпад) імперії — усе це робило архієрейське служіння особливо складним. За ці роки на Київській кафедрі змінилося троє митрополитів, і при кожному з них отець Никон продовжував свій послух. Це свідчить не лише про його постійність і відданість, а й про такі якості, як надійність, стриманість, глибока віра та заслужена довіра з боку архієреїв. З одним із них він навіть розділив заслання — що лише підкреслює глибину його розуміння й вірності обраному шляху.

Митрополит Флавіан (Городецький) був першим архієреєм, при якому отець Никон ніс цей послух. Владика користувався щирою любов’ю братії Києво-Печерської Лаври за простоту, сердечність і благоговійне ставлення до богослужіння. На його особисті кошти в обителі було влаштовано Благовіщенський храм, лікарню з церквою, бібліотеку, відновлено будівлі Китаївської пустині. Як і інші київські митрополити, він щороку виїжджав до Санкт-Петербурга для участі в зимових засіданнях Святішого Синоду, і отець Никон супроводжував його під час цих поїздок. Тоді вони мешкали на подвір’ї Києво-Печерської Лаври.

У листопаді 1915 року, після смерті митрополита Флавіана (Городецького), на київську кафедру було призначено митрополита Володимира (Богоявленського). Незабаром після цього ієродиякон Никон був викликаний ним до Петрограда на Лаврське подвір’я, де з кінця 1915 року і до революції 1917 року перебував поруч із владикою. Ці роки стали новим, особливо відповідальним етапом його послуху.

Майже весь 1916 рік митрополит Володимир — людина високої духовної культури, твердих громадянських переконань і глибокого молитовного життя — як головуючий член Священного Синоду провів у Петрограді. Він активно брав участь у справах церковного управління в надзвичайно напруженій атмосфері. В умовах революційного бродіння, зростаючих конфліктів і тиску з боку світської влади він твердо відстоював канонічний устрій і традиції Церкви, відкрито виступаючи проти впровадження революційних ідей у церковне життя. У цей період отець Никон також проживав на подвір’ї, брав участь у богослужіннях, співав на кліросі. Можна припустити, що в цей напружений і непевний час владиці була потрібна надійна людина — така, якій можна доручити справу і бути певним, що вона буде виконана з повною віддачею.

Жовтнева революція 1917 року застала ієродиякона Никона в Петрограді. 23 грудня 1917 року, за викликом митрополита Володимира, він прибув до Києва — у Свято-Успенську Києво-Печерську Лавру.

У Києві обстановка також залишалася напруженою: політичний тиск, церковні розколи, вимоги автокефалії, радикалізація духовенства. Незважаючи на все це, митрополит Володимир продовжував твердо відстоювати єдність церковного тіла, залишаючись живим прикладом незламної пастирської стійкості. Трагічним завершенням його подвигу стала мученицька смерть — у січні 1918 року його жорстоко вбили неподалік Лаври. Його загибель сколихнула духовенство та віруючих.

Після цих подій Київська кафедра недовго залишалася овдовілою: навесні 1918 року митрополитом Київським і Галицьким було обрано Антонія (Храповицького) — церковного діяча, богослова й пастиря. Його призначення збіглося з початком одного з найдраматичніших етапів в історії Православної Церкви на українських землях.

Митрополит Антоній (Храповицький) глибоко усвідомлював свою відповідальність перед Богом і народом. У своїх спогадах він називав Лавру «священною», а її спів — таким, що «возносить душу мало не до третього неба». Своє покликання він бачив у збереженні православної віри та церковної єдності в буремні й небезпечні часи. Незабаром він став мішенню для нової влади. 17 грудня представники Директорії України пред’явили митрополиту Антонію ордер на арешт, і вже наступного дня владику було взято під варту. Разом з архієпископом Євлогієм (Георгієвським) його спочатку вислали до Тернополя, а згодом — до Бучача, в уніатський монастир отців-василіан.

Після прибуття архієреїв місцеві власті поставили ігумену Бучацького монастиря ультиматум: або він приймає «ворогів держави», або їх буде розстріляно. Ігумен відповів: «Наш монастир не був і не може бути в’язницею», — однак все ж погодився й намагався зробити їхнє перебування максимально терпимим. Згодом до архієреїв приєдналися нові в’язні: єпископ Никодим (Кротков) з ієродияконом Миколаєм, а також архімандрит Віталій та ієромонах Тихон із Почаївської Лаври.

У гостей в уніатів

Слід зазначити, що митрополита Антонія (Храповицького) було вислано з Києва поспіхом, без можливості підготуватися і зібрати необхідні речі. Вже в дорозі він зумів передати через одного зі співчуваючих конвоїрів таємну записку до Києво-Печерської Лаври з проханням про допомогу. Лавра відгукнулася: до Петлюри було направлено делегацію духовенства та мирян із проханням полегшити долю заарештованих. Після тривалих переговорів влада дозволила передати ув’язненим необхідне для звершення богослужінь.

Одним із тих, хто став живою відповіддю на це прохання, був ієродиякон Никон. 28 грудня 1918 року він подав прохання про виїзд до Бучача, щоб супроводжувати архієреїв у неволі. Разом з ієромонахом Іоасафом і послушником Феодором вони привезли облачення, сосуди, кадило — усе необхідне для звершення Літургії. Поступово все владналося. Ув’язнені чергувалися в богослужіннях. Життя набуло суворого, майже монастирського устрою — спільна молитва, прогулянки в саду, вечірні бесіди та читання.

Ієродиякон Никон ніс свій послух: брав участь у службах, дбав про побут. Він розділив з архієреями не лише життя в ув’язненні, а й тривоги наступних днів. Після низки богословських бесід з уніатськими монахами стосунки з василіанами помітно охололи, й умови перебування стали суворішими. А згодом розпочалася нова хвиля випробувань, пов’язаних із політичними потрясіннями та виснажливими переїздами.

продовження буде далі

Матеріал підготовлено архівною службою Києво-Печерської Лаври

Фотогалерея: