5 липня 2024 року виповнюється 10 років від дня преставлення Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира (Сабодана).

З ім’ям спочилого пов’язана ціла епоха в історії Української Православної Церкви. 121-й Митрополит Київської кафедри обіймав її в найскладніший період становлення сучасної України – з 1992 до 2014 року, але зміг своїм прикладом смиренності та водночас стійкості в Православній вірі утвердити й захистити церковну незалежність і канонічність.

Архієпископ Хмельницький і Старокостянтинівський Віктор особисто знав пріснопам’ятного Предстоятеля УПЦ і завжди з радістю ділиться живими спогадами про нього не тільки як про видатного діяча Православ’я, а й як про сучасного нам християнина, який несе сугубий, але сокровенний подвиг благочестя:

«З раннього дитинства майбутній Предстоятель завдяки своїм батькам був глибоко віруючим. У нього був добрий, але суворий батько, а особливу благоговійну любов до матері він проніс усе життя і тяжко оплакував її смерть, коли вже був архієреєм. За те, що він був віруючим і відвідував богослужіння, юного Віктора (так звали Митрополита до чернечого постригу) часто висміювали в школі, але він неухильно продовжував ходити до церкви.

Одного разу під час богослужіння до храму, де прислуговував майбутній архієрей, увірвалися співробітники НКВС, щоб заарештувати настоятеля парафії. “Прочитай канон до кінця, ти будеш у Церкві великою людиною”, – були останні напутні слова батюшки, звернені до юного сповідника. Незважаючи на такі тяжкі дитячі спогади, він завжди хотів залишитися простим священиком у своєму рідному селі. За кілька місяців до переходу у вічність було виконано його заповітне бажання – знову відвідати свою малу батьківщину, всупереч усім труднощам, пов’язаними з поїздкою тяжкохворої літньої людини».

«Будучи ректором духовних шкіл в архієрейському сані, він завжди тримав двері свого кабінету відчиненими і був близький студентам, за що вони дуже його любили. У владики був талант знаходити спільну мову з усіма, він ніколи не ставив штучні бар’єри між собою та іншими».

«Ставши Предстоятелем УПЦ, Митрополит Володимир жив, випромінюючи християнську любов, і проповідував її. Він перемагав своїм смиренням, ніколи не хотів протистоянь».