11 лютого Православна Церква згадує перенесення мощів священномученика Ігнатія Богоносця, єпископа Антіохійського. Святий Ігнатій Богоносець має особливе значення для нас, тому що він близько спілкувався з апостолами, безпосередньо від них чув християнське вчення і був свідком поширення та розвитку перших християнських громад. У своїх семи листах він відобразив для нас апостольську епоху.

Пропонуємо до уваги читачів уривок із книги протопресвітера Іоанна Мейєндорфа «Вступ до святоотцівського богослов’я».

Вчення Ігнатія про Христа забарвлене його полемікою проти докетів – єретиків, які заперечували матеріальний аспект Боговтілення і вважали Христа кимось на кшталт безтілесного ангела:

«Тому не слухайте, коли хтось буде говорити вам не про Іісуса Христа, що походить з роду Давидового від Марії, істинно народився, їв і пив, істинно був засуджений при Понтії Пілаті, істинно був розіп’ятий і помер, … Який істинно воскрес із мертвих, оскільки Його воскресив Отець Його, Котрий подібним чином воскресить і нас, віруючих в Іісуса Христа, бо без Нього ми не маємо істинного життя».

(«До Тралійців», 9)

Св. Ігнатій безперечно відкидає всякі сумніви щодо конкретної матеріальності тіла Христа. Ця конкретність, відчутність, історичність мають вирішальне значення для нашого спасіння, бо якщо тілесний образ Христа був лише видимістю (як стверджували докети), то й спасіння наше відбувається лише з видимості, а не насправді.

У богословському відношенні св. Ігнатій належить до малоазіатської традиції. За термінологією він наближається скоріше до св. Іоанна Богослова, ніж до ап. Павлові. Павло користується словом сома, «тіло», у позитивному значенні, тоді як слово саркс, «плоть», у його писаннях має негативний відтінок. Св. Іоанн говорить про «плоть» схвально: «І Слово стало тілом» (Ін.1:14), і в цьому сенсі він близький до єврейської традиції, яка вживає слово басар, «плоть», як щось добре, створене і благословенне Богом . Св. Ігнатій, стверджуючи реальну, плотську природу Христа, також користується словом «плоть» у позитивному значенні; іноді його опис Спасителя звучить майже як халкідонське віровизначення:

  «Є лише один лікар, тілесний та духовний, народжений та ненароджений. Бог у тілі, у смерті справжнє життя, від Марії і від Бога, спершу схильний, а потім не схильний до страждання, Господь наш Іісус Христос».

(«До Ефесян», 7)

Слід повторити, що, наполягаючи знову і знову на реальному, тілесному характері Боговтілення, Ігнатій цим стверджує реальність нашого спасіння. Щоб спасти нас, Христос повинен був точно уподібнитися нам, а отже, зодягтися справжньою живою людською плоттю.

Така сотеріологія (вчення про спасіння) є також основою християнської моральності, яка полягає в наслідуванні Христа. Це наслідування не обмежується лише дотриманням морального закону, але як Спаситель повністю і реально сприйняв нашу людську долю, так само і ми повинні свідомо уподібнитися Його життю і особливо Страстям і смерті:

«А якщо інші, як деякі безбожники, тобто невіруючі, кажуть, що Він страждав лише примарно, – самі вони привид, – то навіщо ж я в узах? Навіщо я жагуче бажаю боротися зі звірами? Навіщо я даремно вмираю? Отже, я говорю неправду про Господа?… І оскільки все має кінець, то одне з двох передує нам: смерть чи життя, і кожен піде у своє місце. Бо ніби дві монети, одна Божа, інша мирська, і кожна має на собі власний образ, невіруючі – образ світу цього, а віруючі в любові – образ Бога Отця через Іісуса Христа. Якщо ми через Нього не готові добровільно померти через образ страждання Його, то життя Його немає в нас».

(«До Тралійців», 10; «До Магнезійців», 5)

Іншими словами, якщо Христос існував лише з видимості (а в таке примарне існування Христа вірили докети і багато гностиків), тоді і смерть Його була примарною. Але, на думку св. Ігнатія, котрий як ніхто з вчителів раннього християнства наполягав на реальності Боговтілення, Христос справді помер на Хресті, і мучеництво є довершеним Йому наслідуванням. Своєю смертю за нас Христос переміг смерть, тому смерть за віру, в ім’я Христове – свідчення безсилля смерті. Гонінь як таких було неважко уникнути, але християни свідомо прагнули померти чи постраждати за Христа, тим самим демонструючи істинну відданість Тому, хто страждав і помер за нас і саму смерть перетворив на перемогу. Звідси й інакше незрозумілі запал і прагнення св. Ігнатія зазнати мучеництва. Так, у посланні до Римлян він просить римських християн не заступатися за нього і не намагатися перешкодити його смерті:

«Я пишу церквам і всім розповідаю, що добровільно вмираю за Бога, якщо ви не перешкодите мені. Благаю вас: не чиніть мені невчасної любові. Залишіть мене бути їжею звірів і за допомогою їх досягти Бога. Я пшениця Божа: нехай змелють мене зуби звірів, щоб я став чистим хлібом Христовим… Якщо постраждаю, буду відпущеником Іісуса і воскресну в Ньому вільним. Тепер же в узах своїх я навчаю не бажати нічого мирського чи суєтного».

(«До Римлян», 4)

У цьому уривку за промовистим складом освіченого сирійця ховається ясний образ, типовий для євхаристичного богослов’я на той час. Вже в «Ученні дванадцяти апостолів» («Дідахі») вживання хліба в Євхаристії пояснюється символом Воскресіння і Преображення. Перехід від старого до нового лежить через смерть, через повну трансформацію: пшеничні зерна перемелюються на борошно, з якого випікається хліб: нове життя починається, тільки коли зерно падає в землю і вмирає. Той самий символізм застосовується і до вина: щоб виготовити вино, потрібно розчавити виноград і дати йому перебродити, давши початок новій, перетвореній природі.

Далі св. Ігнатій так розмірковує про сенс мучеництва:

«Жодної користі не принесуть мені задоволення світу, ні царства цього віку. Краще мені померти за Христа, ніж царювати над усією землею… Його шукаю, за нас померлого. Його бажаю, за нас воскреслого… Не перешкоджайте мені жити, бажайте мені померти. Хочу бути Божим: не віддавайте мене світові. Пустіть мене до чистого світла: прийшовши туди, буду людиною Божою. Дайте мені бути наслідувачем страждань мого Бога».

(«До Римлян», 6)

Мученицька смерть уподібнюється відродженню нового життя. Ця думка згодом висловилася в тому, що річницю смерті мучеників почали святкувати як день народження. Мучеництво перших святих християнської Церкви було найкращим свідченням сутності християнства і сенсу християнського життя як наслідування Христа та єдності з Ним. Вчення св. Ігнатія про Церкву (екклесіологія) безпосередньо випливає з його христології. Оскільки для нашого спасіння необхідний реальний, тілесний, історичний Христос, то й спасіння звершується в певній видимій громаді Церкви. Неможливо бути християнином лише на духовному, містичному рівні, без участі у видимій Церкві. Поняття християнського життя передбачає участь у реальному співтоваристві людей у конкретному місці. Спаситель із самого початку свого земного служіння був оточений групою Їм же обраних учнів, які після Його Вознесіння залишилися свідками Його життя та вчення, а після П’ятидесятниці утворили ядро і стали першими вождями новонародженої Церкви. З того часу Церква існувала завжди, і її існування невіддільне від самого християнства.