Собор вселенських вчителів і святителів – соборне свято Православної Церкви, присвячене пам’яті великих каппадокійців святителів Василія Великого, Григорія Богослова та Константинопольського патріарха Іоанна Златоуста, які вшановуються як вселенські вчителі, чий авторитет має особливу вагу у формуванні догматики. Історія встановлення свята відноситься до правління візантійського імператора Олексія I Комніна, коли в Константинополі точилися суперечки про першість когось із цих отців Церкви. За церковним Переданням, в 1084 році митрополиту Євхаїтському Іоанну явилися разом три святителі і наказали встановити спільний день святкування їхньої пам’яті, оголосивши, що вони рівні перед Богом.

Пропонуємо до уваги читачів уривок з книги архімандрита Кіпріана (Керна) «Золоте століття святоотцівської писемності»:

Четверте століття історія християнської богословської писемності по справедливості носить найменування «золотого віку». Саме це століття прославило святоотцівську писемність іменами, рівних яким не було дотепер. Досить згадати у сфері чистого богослов’я таких великих письменників, як: св. Афанасій Олександрійський – «Отець Православ’я» трьох великих каппадокійців – святих Василія Великого, Григорія Ніського та Григорія Назіанзіна, Богослова, славетного вчителя та проповідника св. Іоанна Златоуста; кілька менших вчителів у богослов’ї, як: св. Кирил Єрусалимський, Дідим Сліпець Олександрійський, Серапіон Тмуїтський та Амфілохій Іконійський. Не менш прославилися: екзегет та перекладач Біблії блаж. Ієронім Стридонський; екзегет також і проповідник прп. Єфрем Сирин, історик і знавець Писання Євсевій Кесарійський; єресеолог св. Єпіфаній Кіпрський; на Заході з’являються богослови Іларій, єп. Піктавійський та св. Амвросій Міланський. Це ж століття дає зародження монашесько-аскетичної літератури, де насамперед мають бути згадані: прп. Антоній Великий, прп. Макарій Великий, Євагрій Понтійський, щоб не говорити про більш другорядних.

Такий розквіт богословської писемності значною мірою пояснюється тим, що Церква з часу Міланського едикту стає визнаною державою установою і може, без побоювання зовнішніх переслідувань, віддатися творчій роботі в галузі думки, тлумачення Писань, поглиблення у внутрішнє духовне життя тощо. Але з іншого боку, цьому ж процвітанню богословської писемності сприяють внутрішні потрясіння життя самої Церкви. Існуючі й раніше богословські різнодумства  мали характер швидше випадковий і у всякому разі місцевий. Четверте ж століття побачило віч-на-віч першу найбільшу богословську єресь, значення і масштабу, так би мовити, вселенського. Аріанство і суперечки про Святого Духа, що послідували за ним, схвилювали не одну тільки провінцію олександрійську або якусь іншу; вони, погрожуючи чистоті віри всієї Церкви, становили собою небезпеку для всього християнського світу. У питанні, кому дістанеться перемога – Православ’ю чи аріанству, лежало суттєво важливе питання про буття Христової віри. Основний догмат Православ’я, вчення про Святу Трійцю, був поставлений під удар виникненням того лжевчення, яке увійшло в історію з ім’ям олександрійського пресвітера Арія, але отримало своє подальше ідеологічне опрацювання від Аеція, Євномія та інших, котрі якщо й не розділили цілком лжевчення, щойно згадане, то в усякому разі були налаштовані вороже по відношенню до православного сповідання. Нікейським віросповіданням 325 р. питання ще далеко не було вирішено. Офіційна перемога Православ’я на Першому Вселенському Соборі означала, по суті, лише початок запеклої боротьби з усіма тими, що не прийняли це сповідання. На цю боротьбу пішли майже три чверті століття, і перемога змогла бути застрахована лише завдяки дуже глибокому, систематичному та продуманому обґрунтуванню Нікейської віри.