Шлях Христа до слави проліг через Хрест. Вознесіння стало завершенням земного служіння Спасителя й відкриттям Неба для всіх вірних. Але Царство Небесне не здобувається без подвигу. Кожен християнин покликаний не лише споглядати велич Вознесіння, а й охоче приймати свій хрест, йдучи за Христом.

Ця істина особливо втішає тих, хто нині проходить через скорботи, гоніння та внутрішню боротьбу за вірність Христові.

«Я з вами по всі дні до кінця віку» (Мф. 28:20).

Ці слова стають джерелом сили для тих, хто страждає за ім’я Христове, хто відчуває тиск, нерозуміння чи відверту ворожнечу, але не відступає від правди.

Після Свого славного Воскресіння Господь ще сорок днів з’являвся учням, зміцнюючи їх у вірі. Він відкривав їм розум до розуміння Писань, говорив про Царство Боже та готував до великої справи – свідчити про Нього «аж до краю землі». А потім, на Єлеонській горі, благословивши їх, вознісся на небо.

З людського погляду це виглядало як прощання. Насправді ж це означало початок нового, безперервного перебування серед нас. Христос тілесно вознісся, але залишився з нами назавжди: у таїнствах Церкви, у Слові Своєму, у житті кожного віруючого, особливо тих, хто страждає за Його ім’я.

Віра, пронесена крізь вогонь

Історія Церкви – це не лише низка свят, а й шлях хрестів. Апостоли, мученики, сповідники та новомученики XX століття – усі вони йшли дорогою страждань, зміцнені обітницею Христа:
«Де Я, там і слуга Мій буде» (Ін. 12:26).

Святитель Інокентій Херсонський, розмірковуючи про значення страждань, писав:

«Мучителі віднімають тимчасове, а позбавлені здобувають вічне; вогонь скорбот і мук пожирає останні рештки гріховної нечистоти…»

Ці слова лунають відповіддю всім, хто переживає часи випробувань: страждання – це не прокляття, а благословення, що очищає душу й наближає нас до Вознесеного Христа. Як і Сам Спаситель пройшов через Хрест, перш ніж вознестися, так і шлях кожного християнина до слави лежить через вірність, випробувану болем.

Слова Христа: «Якщо хто служить Мені – нехай іде слідом за Мною» (Ін. 12:26), особливо вагомі для всіх, хто зносить скорботи за православну віру. Вірність Христові завжди поєднана з випробуваннями: колись – тортури, заслання й тюрми; нині – наклеп, ненависть і гоніння. Та одне лишається незмінним: Господь з нами.

Він вознісся, щоб бути ближчим. Щоб утвердити нас через Святого Духа. Щоб показати: Царство Небесне – реальність, якої можна сягнути.

Святитель Інокентій каже, що кожен християнин має «пригвоздити себе до хреста самовідречення» за допомогою страху Божого, пам’яті смертної, надії на вічне й любові до Христа.

Ці чесноти роблять шлях страждань шляхом сходження – це внутрішнє Вознесіння душі, що наслідує Христа. Але починається воно не з неба, а із землі – з боротьби, подвигу, духовної стійкості.

Господь возноситься, щоб бути всюди: у серцях вірних, у тиші молитви, у таїнствах Церкви. Він – з мучениками у в’язниці, з вигнанцями, зі сповідниками на судах, з кожним християнином, який несе свій хрест у повсякденному житті – на роботі, у сім’ї, в суспільстві.

Якщо ми спів-страждаємо з Ним – з Ним і прославимося (Рим. 8:17).

Тож хай кожен, хто проходить крізь випробування, бачить у них не глухий кут, а дорогу –
дорогу, що веде до Неба.