У свято Воздвиження, коли ми дивимося на Хрест Христовий, згадаємо, браття і сестри, про те, що і ми, як послідовники Спасителя нашого, повинні нести свій хрест. Він Сам дав нам цю заповідь: «Якщо хто хоче йти за Мною, відкинь себе, і візьми хрест свій, і йди за Мною» (Лк.9:23).

Що означає взяти хрест? Святитель Ігнатій Брянчанінов каже, що це означає з терпінням і вдячністю Богу зносити всі ті скорботи, хвороби, труди, спокуси і випробування, які зустрічаються на нашому життєвому шляху. Нам часто здається, що скорботи трапляються з нами випадково, проте це не так. Нічого випадкового з християнами не відбувається. Якщо Господь каже, що навіть і волосся на голові у нас все полічене, то як же можуть випадково спіткати нас скорботи? Ні, хрест нам дається від Бога, і дається він для нашої користі і спасіння. Згадаймо слова Христа, сказані Ним напередодні розп’яття апостолу Петру: «Невже Мені не пити чашу, яку дав Мені Отець?» (Ін. 18:10) З цих слів видно, що Хресна смерть була послана Христу Самим Богом Отцем.

Так само і нам життєвий хрест посилається Самим Господом Богом. І цей хрест, за словами преподобного Паїсія Святогорця, посилається не для того, щоб ми мучилися, а щоб ми ним, мов сходами, зійшли на Небо. Господь і бажав би не посилати нам хреста, але людина так улаштована, що без хреста не вміє спасатися. Хрест необхідний нам, як гіркі ліки для зцілення нашої впалої природи, успадкованої від прародителя Адама.

Треба сказати, що хрест — тобто позбавлення, скорботи, хвороби та подібне — у нашому світі неминучий для всіх людей; однак одним він може послужити на спасіння, а іншим — на осуд і загибель. На спасіння — якщо ми правильно до нього ставимося, тобто несемо його з терпінням і довірою до Бога. На осуд — якщо ставимося неправильно, тобто несемо з ремством, образою, озлобленням. У такому разі хрест стає для людини згубним. «Смертоносний хрест для тих, — каже святитель Ігнатій, — хто свого хреста не перетворив на Христовий Хрест, хто зі свого хреста ропщить на Боже Провидіння, зневажає його, віддається безнадії та відчаю. Несвідомі й нерозкаяні грішники на своєму хресті вмирають вічною смертю, позбавляючись нетерпінням істинного життя — життя в Бозі. Їх знімають зі свого хреста тільки для того, щоб зійти душами до вічної могили — до темниць аду». А для тих, хто несе хрест із терпінням і подякою Богові, він стає не лише спасенним, а й легким. Наведемо ще слова святителя: «Хрест доти тягарний, доки він лишається твоїм власним хрестом. Коли ж він перетвориться на Христів Хрест, тоді набуває надзвичайної легкости: “Іго Моє — добре, і тягар Мій — легкий”, — сказав Господь».

Як же нам перетворити наш хрест на Христовий Хрест? Святитель Ігнатій відповідає: «Твій хрест змінюється на Христовий Хрест тоді, коли учень Христовий несе його з діяльним усвідомленням власної гріховности, що потребує кари; коли несе його з подякою Христу, зі славослов’ям Христа. Від славослов’я й подяки являється в страждальцеві духовна втіха; подяка і славослов’я стають найщедрішим джерелом незбагненної, нетлінної радости, що благодатно кипить у серці, виливається на душу, і навіть на саме тіло». Отже, з цих слів бачимо, що неминучий життєвий хрест може бути і спасенним, і згубним — і залежить це від того, як ми до нього ставимося. Яскравий приклад обох ставлень дають два розбійники, розп’яті поруч із Христом: один, визнавши себе злочинцем, достойним кари, спасся і ввійшов у Рай; другий же ремством і хулами відкинув своє спасіння і загинув.

Усі ми, браття і сестри, перед Богом у тій чи іншій мірі є грішниками та розбійниками. І саме з цієї причини нам, як і тим двом, посилається від Бога хрест. Тож понесімо, подібно до розсудливого розбійника, цей хрест із терпінням і подякою Богові. Разом із ним визнаймо себе грішниками, достойними навіть найтяжчого хреста.

Коли нас спіткають скорботи й хвороби, молімося словами того розбійника: достойне за гріхи мої приймаю; згадай мене, Господи, в Царстві Твоєму! Так маємо чинити при всякій скорбі. Якщо, наприклад, у нас украли гаманець із зарплатою чи пенсією — не ремствуймо, а дякуймо Богові за послану скорботу. Спіткало нас лихо, згорів дім — перенесімо це з подякою, вважаючи себе грішниками, достойними всякого покарання. Чи відвідала нас хвороба — виявили виразку шлунка, або діабет, або навіть рак — і тоді молімося молитвою розбійника, визнаючи себе достойними всякої кари. Якщо Христос, наш Цар і Господь, поніс скорботи в цьому світі, то чи нам, недостойним Його рабам, роптати на скорботи? Якщо Він, безгрішний, перетерпів наругу і Хрест, то чи нам, грішникам, утікати від хреста? Навчімося переносити земні скорботи бадьоро і з подякою Богові. Бо, чинячи так, по-справжньому будемо вірними послідовниками нашого Спасителя, що перемагають світ з усіма його бідами та скорботами.

Так перемагали світ апостоли Христові: чим більше на них обрушувалося бід і скорбот, тим більше вони палали любов’ю до Бога, так що ніхто і ніщо не могло відлучити їх від Христа. «Хто відлучить нас від Христової любови: скорбота, чи тіснота, чи гоніння, чи голод, чи нагота, чи небезпека, чи меч? … За Тебе нас умертвляють щодня, нас мають за овець, призначених на заколення. Але в усьому цьому маємо повну перемогу через Того, Хто нас полюбив. Бо я пересвідчений, що ні смерть, ні життя, ні Ангели, ні Начала, ні Сили, ні теперішнє, ні майбутнє, ні висота, ні глибина, ні інше яке створіння не зможе відлучити нас від Божої любови, що в Христі Іісусі, Господі нашому» (Рим. 8:35–39).

Отже, браття і сестри, наслідуймо святих у несенні нашого хреста. Понесімо всі скорботи, що трапляються з нами, з вірою та подякою Богові. Визнаймо себе грішниками, достойними всякого хреста і всякої кари. Бо якщо так учинятимемо, то наприкінці земного шляху і ми, подібно до святих, зійдемо зі свого хреста на Небо.