Пам’ять 23 лютого

Святий Прохор прийшов до Печерського монастиря зі Смоленська до ігумена Іоана і прийняв від нього святий ангельський образ. Став він подвизатися старанно в доброчесностях і привчив себе до великої помірності, так що позбавив себе і звичайного хліба, але збирав він траву лободу і, протираючи її своїми руками, робив собі хліб і ним харчувався. У літню пору він заготовляв його на весь рік і, коли знову наставало літо, робив те ж для наступного року, так що за все життя він не потребував звичайного хліба, і прозваний він був «лободник», тому що крім проскури в церкві, в келії не їв ніколи навіть овочів, але тільки лободу, і не пив нічого, крім води.

Бог, побачивши терпіння святого в такій помірності, створив для нього ту гіркоту хліба, зробленого із лободи, в солодкість. І була йому замість печалі радість. Ніколи не сумував цей блаженний, але в радості працював Богу. Не боявся він ніколи набігів ворогів, бо жив, як птах, не маючи нічого, крім лободи, так що не міг він зрівнятися з євангельським багачем, який говорив: «І скажу я душі своїй: Душе, маєш багато добра, на багато років складеного. Спочивай, їж та пий, і веселися!» (Лк. 12:19). Але і за траву ту, заготовлену на рік, картав себе, кажучи: «Прохор, в цю ніч зажадають від тебе душу твою, а що приготував ти — кому буде?» На ділі виконав цей блаженний слово Господнє: «Погляньте на птахів небесних, що не сіють, не жнуть, не збирають у клуні, та проте ваш Небесний Отець їх годує. Чи ж ви не багато вартніші за них?» (Мф. 6:26).

Під час цих подвигів святого почався в Руській землі від постійних війн великий голод, так що смерть загрожувала людям. Бог же, бажаючи прославити угодника Свого і помилувати людей своїх, помножив тоді виростання лободи більш ніж в інші роки; і тому блаженний Прохор все більше трудився, безперестанку збираючи цю траву, розтираючи її руками і роблячи із неї калачі, які роздавав бідним і гинучим від голоду. Деякі, побачив, як він збирав лободу, почали також збирати, щоб прохарчуватися під час голоду, але не могли їсти від гіркоти. Тоді всі нужденні звернулися до святого, і він не відмовляв нікому в своєму хлібові із лободи. І всім смак цього хліба здавався солодким, як ніби він був змішаний з медом, так що охочіше хліба печеного із пшениці брали цей хліб, спечений із трави руками блаженного Прохора. Але чудово і те, що хліб цей, тільки якщо давався блаженним з благословенням, здавався світлим, чистим і був солодкий на смак; а якщо хто брав його таємно, він ставав чорний, як земля, і гіркий, як полин. Один із братії взяв у блаженного хліб таємно, без благословення, і почав їсти. І він виявився в руці його як земля, а в роті гірким надміру, так що він не міг його їсти. Так траплялося кілька разів. Він соромився відкрити блаженному цей гріх і просити у нього хліб з благословенням. Але, будучи дуже голодний, і не в змозі виносити позовів голоду, бачачи смерть перед очима своїми, прийшов до ігумена Іоана і розповів йому про те, що сталося, просячи прощення. Ігумен, не повіривши розповіді, наказав іншому братові взяти таємно хліб у святого, щоб бачити істину, чи це так. Коли хліб був принесений, виявилось те ж, що говорив перший брат: ніхто не міг їсти його від гіркоти. Цей хліб був ще в руках їх, коли ігумен знову послав до святого попросити хліба від його благословення. «Йдучи від нього, — сказав ігумен, — візьміть таємно і інший хліб». Коли ці хліби були принесені, хліб, взятий таємно, змінився перед ними і став чорним, як земля, і гіркий, як полин, як і перший хліб; а хліб, взятий з рук його, здавався чистим і був солодкий, як мед. Після цього чуда прославився Прохор всюди і, наситивши голодних, надав користь багатьом.

Також молитвами блаженного утворювалася чиста сіль. І чим більше він її роздавав, тим більше вона множилася, так що було досить не тільки для монастиря, а й мирські люди, приходячи до нього, розбирали в безлічі для потреб своїх домашніх. Нічого не брав за те святий, але роздавав даром всім, хто вимагав. І можна було бачити, як базар порожніє, а монастир повний людьми, що приходять для отримання солі.

Тоді воздвиг ворог велику заздрість у купців, які продавали сіль на торгу, позбавлених раптом очікуваних баришів. Бо вони розраховували в ті дні придбати за сіль багатство всього світу, але сильно в цьому помилилися, тому що раніше продавали надто дорого, а тепер вже ніхто не купував і дешево. Зібравшись разом, всі торговці сіллю прийшли до князя Святополка зі скаргою на блаженного: «Прохор, чорноризець Печерського монастиря, відібрав у нас великі гроші: всіх невідступно привернув він до себе за сіллю, а ми, хто платить тобі податі, не можемо збути своєї солі і через нього розорилися». Князь же, вислухавши їх, замислив дві речі — і припинити їх скарги, і собі нажити грошей. І вирішив він з радниками своїми підняти ціну солі, і, відібравши її у Прохора, самому бути її продавцем через своїх людей. І обіцяв він тим крамольникам: «Заради вас пограбую ченця». Думку ж про наживу свою він приховував, бажаючи догодити їм, головним же чином готуючись через заздрощі ввести їх в ще більші збитки — тому що заздрість не може миритися з тим, що корисно для інших. Святополк послав забрати всю сіль у Прохора. Коли вона була перевезена, він прийшов сам подивитися на неї з тими крамольниками, які скаржилися на блаженного, і всі побачили, що перед їх очима попіл. Князь наказав деяким спробувати, і також в роті їх виявився попіл. Багато дивувалися вони цій зміні і не могли зрозуміти. Бажаючи дізнатися вірніше, чим усе це скінчиться, князь наказав зберегти попіл до трьох днів. А до блаженного, за звичаєм, приходило багато людей, щоб отримати сіль, але дізнавшись про її розграбування, поверталися з порожніми руками, проклинаючи того, хто це зробив. Блаженний же сказав їм: «Коли сіль буде висипана від князя, тоді підіть збирати її собі». Князь, протримавши її до трьох днів і не отримавши нічого, крім попелу, наказав вночі висипати її геть.

А той попіл, який висипали, знову перетворився на сіль. Дізнавшись про це, громадяни стали стікатися і з радістю збирали її. Коли відбулося це дивне чудо, в страх прийшов князь, що дозволив собі насильство. І так як він не міг приховати цієї справи, бо вона звершилася перед усім містом, почав він досліджувати, що це таке. Тоді розповіли йому все, що робив блаженний Прохор: не тільки про ту сіль, яка була із попелу, а й про хліби із лободи, якими він прогодував безліч народу, і як виявлялися вони солодкими, коли хто отримував їх із його рук з благословенням, і гіркими, коли хто брав таємно.

Дізнавшись про це, князь Святополк засоромився своєї справи, пішов до Печерського монастиря і примирився з ігуменом Іоанном. А перед тим він мав з ігуменом ворожнечу за викриття в ненаситній пожадливості і в образах народу, так що він навіть заточив його в Турові; але я побоявся накликати на себе ворожнечу благочестивого князя Володимира Мономаха, незабаром повернув його з честю до Печерського монастиря.

Через ці чудеса Святополк став з тих пір мати велику любов до Пресвятої Богородиці і преподобних отців Антонія та Феодосія Печерських.

А блаженного Прохора дуже шанував і догоджав йому, знаючи, що він істинний раб Божий. Перед ним він дав обіцянку Богу нікому більше не творити насильства і зміцнив це слово, кажучи блаженному: «Якщо я, по волі Божій, раніше за тебе відійду від цього світу, ти своїми руками поклади мене до гробу, щоб показати наді мною твою незлобивість. Якщо ж ти преставишся раніше за мене, я, взявши тебе на плечі, внесу тебе до печери, щоб за те Господь подав мені прощення тяжкого мого гріха перед тобою».

Після цієї розмови блаженний Прохор прожив чимало років боговгодно в непорочному і суворому житії і потім розболівся. Князь же Святополк був в поході проти половців. Тоді блаженний послав до нього зі звісткою: «Наблизився вже час відходу мого з тіла; якщо хочеш виконати свою обіцянку і отримати від Бога прощення гріхів, прийди, щоб отримати дозвіл і своїми руками покласти мене в гроб. Очікую приходу твого. Якщо ж ти забаришся, і я відійду без тебе, то не моя буде провина, і похід закінчиться не так, як якщо б ти прийшов до мене». Отримавши цю звістку, Святополк залишив військо і прийшов незабаром до хворого Прохора. Преподобний багато повчав князя про милостиню, про майбутній суд, про вічне життя і про нескінченні муки, дав йому прощення і благословення і попрощався з усіма оточуючими князя. Потім, піднявши руки до неба, віддав дух свій в руки Божі.

Князь же і чорноризці, взявши тіло святого, відніс його в печеру і своїми руками поклав його в труну. Потім він відправився в похід і здобув велику перемогу над безбожними агарянами, полонив всі області половецькі і привів полонених в свою землю. Ця перемога, дарована Богом Руській землі, була здобута за передбаченням милостивого блаженного Прохора.

Мощі преподобного Прохора почивають в Ближніх печерах, де їх вказують карти з 1638 року.

На карті 1703 року ім’я подвижника супроводжує слово «священик».

Пам’ять подвижника святкується 23 (10 за ст. ст.) лютого. Він входить також до Собору Смоленських святих, пам’ять яких звершується в неділю перед 10 серпня (28 липня за ст. ст.), днем Смоленської ікони Божої Матері «Одигітрія» («Путеводительниця»).