«Як лань прагне до потоків водних, так прагне душа моя до Тебе, Боже. Спрагла душа моя Бога міцного, Живого: коли прийду й з’явлюся перед лице Боже?» — говорить псалмоспівець Давид.

Кажуть, що олені живляться не лише травою, але й зміями, до того ж — отруйними. Коли олень ковтає отруйну змію, його починає мучити нестерпна спрага. Ця спрага породжує в ньому сильне бажання кинутися на пошуки джерела води, щоб втамувати спрагу і, що ще важливіше, нейтралізувати зміїну отруту; адже якщо він зволікатиме й вчасно не знайде струмка, то отрута, що потрапила в тіло, уб’є його.

Гріх і диявол — це духовний змій, який отруює душу отрутою насолоди. Людина відчуває пекуче викриття сумління, коли чинить гріх. Сумління, внутрішня тривога й душевний біль змушують її бігти до джерела вічного життя — поспішати до Церкви Божої, до Таїнств Церкви, щоб очиститися від отрути гріха на сповіді, немов у струменях джерела, і прийняти живу воду, що тече в життя вічне.

Біля ніг духовного отця вона знову знаходить єднання з Богом: немов у духовній купелі омиває гріховні рани з усякою нечистотою й виходить чистою, підбадьореною, з полегшеною совістю. Так вона спасається від душевної смерті, причиною якої була отрута гріховної насолоди.

Людина, що згрішила, має без зволікання бігти до Церкви — до цього джерела вічного життя: бо чим довше вона бариться, тим більше зростає безпосередня небезпека отруєння. Ми повинні прагнути до Бога з сильним бажанням. Наприклад, у Євангелії написано про жінку-самарянку, яка прийняла велику дозу отрути гріха. Але благодаттю Божою, сама того не підозрюючи, вона зустрілася з Джерелом благодаті й милості.

Христос наблизився до неї, напоїв її водою живою, і колишня грішниця стала рівноапостольною, стала богонoсицею, а зрештою — і мученицею Христовою.

Щоб досягнути стану сильного бажання до Бога і серцем почати шукати того, щоб узріти Божественне Лице, необхідно бігти, мов спраглий олень: шукати вічне Божественне Джерело й Лице Боже. Шукайте ж із цим сильним бажанням і сльозами, бо хто так шукає Бога, тому через деякий час Сам Господь покаже красу Свого Лиця.

Ми, монахи, були спеціально навчені призивати Ім’я Христове — у цьому й полягає пошук і сильне прагнення узріти Лице Господа Бога нашого. Ось чому нам необхідно поминати Ім’я Христове, якщо можливо, так часто, як ми дихаємо. Христос є живим Джерелом благодаті. Ім’я Христове не таке, як наші з вами імена, що не мають у собі жодної Божественної сили. Ім’я Христа вміщає в собі всі Божественні дарування. Воно богоприкрашене.

Коли ми його промовляємо, то відчуваємо допомогу, відповідну теперішній потребі.

Христос завжди готовий прийти нам на допомогу, коли ми взиваємо до Нього. Ми віруємо, що Бог є Дух, і навіть більше, ніж Дух, — Він надрозумний, понадпізнаваний. Ми не можемо бачити Його тілесними очима, але безсумнівно віруємо, що Він «всюди сущий», Його природа незбагненна й недосяжна. І наскільки ми віруємо в ці Божественні істини, настільки повинні вірити й у те, що Ім’я Христове має все багатство Божественної міцності й сили.

Про це свідчать навіть біси: вони не в силі чути Ім’я Христове. Так само, як у випадку книжників і фарисеїв: вони висунули апостолам вимогу: «Не проповідуйте в Ім’я Його». Але первоверховний Петро сміливо відповів їм: «Неможливо нам мовчати про те, що ми бачили й чули! Коритися треба Богові більше, ніж людям».

І ми також повинні підкоритися волі Божій. «Непрестанно моліться. За все дякуйте, бо така воля Божа про вас», — говорить апостол. Воля Божа — щоб ми молилися постійно. Богонoсні отці навчили нас молитися Ім’ям Христовим і пояснили, які плоди приносить умна молитва. Через цю молитву людина благодаттю досягає обоження і стає ангелом на землі.

Як ангели невпинно оспівують Ім’я Боже, так і монах або християнин, що живе у світі, з сильним бажанням поминаючи Ім’я Христове, сподобляється ангельської благодаті. Згодом він уціломудрюється, стає чистим душею й тілом. Під час молитви і від дії молитви його серце, подібно до херувима, в мовчанні оспівує Бога.

Через молитву серце монаха стає престолом Божим. Ми віруємо, що Христос сидить на Своєму Божественному престолі, царюючи над усією вселенною. Так само Він сидить і спочиває на престолі серця людини, яка поминає пресвяте Його Ім’я з сильним бажанням і радістю. Бісам це відомо, і тому вони всіляко намагаються перешкодити воцарінню Христа в серці людини.

Вони не залишають нас у спокої: розсіюють ум і займають його тисячами помислів — аби лише не дати нашому уму перебувати в серці через молитву. Несобраний ум буває де завгодно, тільки не в серці. Розсіюючись і перестрибуючи з однієї думки на іншу, він стає нездатним прийняти благодать Божу.

Тому будьмо дуже уважні, потрудимося над добрим початком, цінність якого сягає вічності, і з яким кожен із нас зможе збудувати духовний дім — прекрасний і пропорційний, тобто нашу вічну оселю.

Будемо понуждати себе покласти цей початок. Але потрібно звершувати це не для того, щоб комфортно прожити тут, на землі, отримуючи благодать Божу і таким чином почуватися добре. Ні, не заради цього земного духовного щастя будемо трудитися, а ради вічного щастя й спасіння. Жодна краса, навіть сам рай, помножений на мільйони, не йде в порівняння зі спогляданням Лица Божого. Мета доброго початку — щоб зрештою відкрилася можливість споглядання Лица Божого.

Ось гідність доброго початку, і, знаючи, яке велике духовне зростання він дає, постараймося закласти цю основу.

(25 листопада 1980 року. З книги: «Бесіди і листи». Том 1. «Про молитву і тверезіння». Архімандрит Єфрем Філофейський, Аризонський (Мораїтіс).