23 липня наша Церква вшановує пам’ять преподобного Антонія Печерського — родоначальника чернецтва на Русі, засновника Києво-Печерської обителі та людини, яка вперше явила справжній образ чернечого життя в Київській Русі.

Юнак із Любеча, який ще змалку не знаходив спокою серед мирського життя, вирушив на Святу Гору Афон, де прийняв чернечий постриг з ім’ям Антоній. Це ім’я було обране не випадково: приймаючи постриг, він вступав у духовну спадщину Антонія Великого — єгипетського пустельника, про якого давній життєписець сказав, що його трудами пустеля стала містом. Через багато років старець, який звершив над ним постриг, благословив преподобного повернутися на батьківщину, провіщаючи, як розповідає Патерик, що через нього Господь воздвигне цілий сонм іноків.

Під Києвом Антоній знайшов невелику печеру, яку раніше викопав священник Іларіон — майбутній святитель і митрополит Київський, — і оселився в ній. Тут минули довгі роки його життя — майже ніким не помічені. Він постив, день і ніч молився і майже ні з ким не розмовляв, окрім тих небагатьох, хто приходив до нього за благословенням. Усе його життя було підпорядковане одному: щоб серце нічим не відволікалося від імені Господа Іісуса Христа.

Коли про нього почали дізнаватися і до печери стали приходити люди — хто за постригом, хто за порадою, — преподобний не став на чолі братії, що зростала, і не прийняв на себе управління обителлю. Навпаки, щойно навколо нього ставало багатолюдно, він відходив ще далі й викопував нову печеру. Він утікав не від людей, а від того мирського шуму, який вони неминуче приносили із собою.

Турботу про братію він залишав іншим. Собі ж — лише одне: стояти перед Богом у молитві щодня, упродовж усього життя. Навіть місце його поховання залишилося невідомим: чесні мощі преподобного навіки приховані в печерах. Людина, яка все життя уникала людської слави, немов і після смерті сховалася від людських очей. Він залишив після себе лише своє ім’я та печери, що стали колискою чернецтва на нашій землі, звідки вийшов сонм його учнів і послідовників.

Саме тому приклад преподобного Антонія є особливо актуальним сьогодні.

У наш час монастирі дедалі частіше не руйнують, а привласнюють. Стіни залишаються на своєму місці, назва не змінюється, зберігається навіть частина звичного укладу, — але тих, хто колись прийшов туди заради Христа, поступово витісняють із рідної обителі. Слово «монастир» може зберігатися ще довгі роки після того, як зникне те єдине, заради чого преподобний Антоній колись пішов у свою печеру.

Преподобний Ісаак Сирін говорить, що якщо монах буде перебувати у своєму духовному діланні та в безмовності, то Сам Бог подбає про нього.

Та буває й інакше. Нерідко інок, не будучи ніким гнаним, поступово залишає внутрішнє ділання заради зовнішніх трудів — добрих і необхідних самих по собі: будівництва, проповіді, навчання, піклування про хворих і бідних. Коли зовнішні труди перестають народжуватися з молитви й непомітно починають замінювати її, світ знову входить у серце під благочестивим виглядом.

Зовні все залишається незмінним: той самий одяг, те саме правило, той самий монастирський устав. Але всередині оселяється те саме багатопіклування, та сама життєва суєта, від яких монах колись утік, залишивши світ.

Кажуть, що тепер інші часи. Але ж світ ніколи не розумів чернецтва. Чернецтво ніколи й не шукало ні розуміння, ні визнання від світу цього. Воно відділяло себе від світу не стільки монастирськими мурами чи пісками пустелі, скільки найголовнішим — устремлінням усього свого духу до Бога, самозреченням і безперестанною пам’яттю про Христа.

«Я розп’явся для світу, і світ — для мене» (Гал. 6:14), — так сказав про це самозречення апостол Павел.

Чернецтво — це подвиг безперестанного звернення розуму й серця до Бога та очищення душі від мирських образів і помислів, за якими приховуються пристрасті.

Стіни Печерської Лаври стоять і донині, а її ім’я відоме всьому православному світові. Але справа була не в стінах і не в назві — ні тоді, ні тепер.

Преподобний Антоній усім своїм життям показав, що чернецтво неможливо ні скасувати указом, ні замінити вивіскою, бо живе воно не на поверхні, а в серці, яке день у день залишається наодинці з іменем Господа Іісуса Христа.

Саме це й намагаються відібрати щоразу, коли монастир прагнуть знищити — силою або підміною.

Якщо ж монах заради збереження своїх обітниць і вірності Христу перетерпить випробування, поневіряння, наклеп, вигнання, залишення всіма й збереже вірність своєму покликанню до кінця, то Господь дарує йому сугубу нагороду: тут, на землі, серед скорбот і страждань, — особливу духовну розраду, а у вічності — вінець ісповідника, а тим, кого Господь сподобить, — і вінець мученика за Христа.

Молитвами преподобного отця нашого Антонія Печерського, Господи Іісусе Христе, Боже наш, помилуй нас. Амінь.

Тропар, глас 4

От мирскага м’ятежа ізшед, отверженієм же мира Євангельськи Христу последовал єси; і равноангельноє житіє пожив, в тихоє пристанище святыя гори Афона достигл єси, отонудуже благословенієм отцев в гору Києва пришед, і тамо трудолюбно жизнь совершив, Отечество Твоє просвітил єси, і множеству монашествующих стезю ведущую к Небесному Царствію показав, Христу сія привел єси; Єгоже моли, Антоніє преподобне, да спасеть душі наша.

Кондак, глас 8

Возложив себе Богу, паче всіх возлюбленному от юности, преподобне, Тому от всея души любовію последовал єси; мира же тлінная нівочтоже вмінив, в землі пещеру соділал єси, і в ней добрі противу невидимаго врага козней подвизався, яко світозарноє солнце во вся конці землі возсіял єси; отонудуже веселяся прешел єси к небесним чертогом. І нині со Ангели Владичню престолу предстоя, поминай нас, чтущих память твою, да зовем ті: радуйся, Антоніє, отче наш.