Собор у Нікеї, скликаний в 325 році, зібрав єпископів з усієї Ойкумени, тобто Вселенної, щоб дати відповідь на виклики часу, перш за все — на єресь Арія, що підривала самі основи віри в Божественність Господа нашого Іісуса Христа. Але цей Собор став не лише своєрідним богословським рубежем — він заклав модель церковного буття, що тримається на принципі соборності: спільного молитовного розпізнання Істини у Святому Дусі.

Апостол Павел нагадує нам: Бог не є Бог безладдя, а миру (1 Кор. 14:33), — і саме в мирі, в дусі братнього служіння, який був живо присутній серед Отців Собору, відбувалися пошуки однодумності та істини. Це зібрання архіпастирів стало виявом глибокої довіри до спільного досвіду Церкви, де кожен голос мав значення, а істина визначалася не авторитетом сили, а однодушністю у Святому Дусі, як про це сказано в книзі Діянь: Бо угодно Святому Духові і нам (Дії 15:28). Така формула, народжена ще на Апостольському Соборі, знову ожила у Нікеї. Перший Вселенський Собор став не лише відповіддю на богословську кризу, але й зміцнив засади соборного мислення та існування Церкви. Він показав, що голос Церкви — це не приватна думка окремих людей, а плід духоносного, соборного розпізнання.

Відзначаючи цьогорічний ювілей, ми не можемо оминути й ролі державної влади в цій події. Рівноапостольний цар Константин Великий, прагнучи миру в своїй державі, ініціював скликання цього Собору. Його підтримка дала можливість зібрати єпископів у небаченому доти масштабі, і в цьому ми знаходимо приклад доброї співпраці між Церквою і державою.

Проте, тісне переплетення церковного й державного, закладене в Константинівську епоху, почало містити в собі й небезпеку, яка проявилася в подальшій історії Церкви: вплив політичних амбіцій та інтересів на богословські рішення, а також спокусу зовнішньої єдності без внутрішньої згоди. Перед обличчям римського прокуратора Господь засвідчив: Царство Моє не від світу цього (Ін. 18:36). І нам життєво необхідно пам’ятати, що співпрацюючи з державою, Церква не повинна втрачати свою пророчу свободу, своє покликання бути світлом світу (див. Мф. 5:14).

Церква завжди відкрита до конструктивної співпраці з державною владою. І сьогодні існує чимало сфер суспільного життя, в яких така співпраця є цілком можливою. Це, зокрема, справи милосердя та благодійності, турбота про збереження історичної спадщини, підтримка інституту сім’ї тощо. Але при цьому ми маємо завжди пам’ятати, що питання богословсько-канонічного характеру не можна вирішувати політичними методами. І тому співпраця Церкви з державою не має перетворюватися на втручання державної влади у суто церковні справи.

Таким чином, Нікейський Собор дарує нам не лише фундаментальну догматичну спадщину, але й глибокий урок: Церква живе і розвивається через соборність, через слухання Святого Духа в серці Церкви, а не через зовнішній авторитет чи політичну підтримку.