{multithumb}
Про традицію соборного служіння акафіста Успінню Пресвятої Богородиці в Києво-Печерській Лаврі

Приблизно 1073 року на святі київські гори грецькі зодчі принесли ікону Успіння Богородиці із Константинополя, яку їм вручила Сама Пречиста, і почали будувати величний  храм, який вмістив би всіх, хто буде приходити у Печерський монастир для молитви і за благословенням до Небесної Ігумені. Через 16 років Велику церкву — Успенський собор — було освячено і найбільша святиня нового храму, згідно з повелінням Богородиці, зайняла почесне місце над Царськими вратами. Під час ворожих навал та лихоліть ікону ховали в надійному місці, а коли небезпека минала, її повертали до собору.

Перед початком російсько-шведської Північної війни 1700–1721 рр., остерігаючись розгромлення Лаври та всього Києва шведськими військами, лаврське начальство благословило пронести ікону хресним ходом навколо всього міста. Милістю Божою та заступництвом Богородиці Київ зовсім не постраждав від шведів, і в народі укріпилась віра в чудотворність Печерської ікони.

Через сто років інший неприятель пішов на руську землю — і знову перед початком Вітчизняної війни 1812 року Печерські монахи обнесли ікону Успіння навколо Києва: французи обминули наше місто, повернувши на Смоленськ, а потім на Москву, де потерпіли від російської армії та північних холодів нищівної поразки. І от саме після перемоги в цій війні було прийнято рішення служити щотижня соборний акафіст Богородиці перед чудотворною іконою Успіння в Великій церкві. З роками ця традиція все більше і більше залучала до Лаври богомольців та прочан, які йшли з найвіддаленіших земель, щоб поговіти в Лаврі і потрапити в середу на акафіст.

Як і тепер, акафіст служився щосереди після прочитання Часів перед пізньою Літургією у Великій церкві. На середину храму виходили соборні старці та Печерські духівники, ікону урочисто опускали на шовкових стрічках, диякони кадили найкращим ладаном, півчі лівого і правого кліросів, які за довгий час перебування на кліросному послушанні вже знали весь акафіст напам’ять, рівно тримали тон, підхоплюючи «Радуйся, Обрадованная, во Успении Твоем нас не оставляющая!» На весь наступний тиждень, а хто приїжджав до Києва здалеку — то й на довгі роки, незабутні враження і благодать соборної молитви не покидали серця всіх, хто читав, співав і просто був присутній на цій службі…

Але знову надійшли лихоліття, до влади в Києві прийшли більшовики, поступово у монахів Києво-Печерської Лаври забирали храми та приміщення, створюючи на території монастирії Музейне містечко. 1925 року надійшов наказ здати державі церковні коштовності — братія заховала чудотворну ікону в ошатній коштовній ризі під центральним куполом собору, але ікону знайшли і вилучили, а братію почали розганяти. Частина монахів перейшла до Китаївської пустині, в Троїцькому соборі якої правили служби, як і у Великій церкві, з обов’язковим читанням акафіста Богородиці щосереди. Інша частина братії молилась в Ольгинській церкві на Печерську, де також служився соборний акафіст Успінню Пресвятої Богородиці, і братія просила свою Ігуменю повернути їм Лавру.

На деякий час службу у Лаврі було відновлено на початку Великої Вітчизняної війни, але 1961 року монастир знову було закрито, аж до святкування 1000-ліття хрещення Русі в 1988 році. Пам’ятаю перші служби просто неба, там же, під старовинними липами на Дальніх печерах, було відроджено печерську традицію соборного служіння акафіста Успінню Пресвятій Богородиці щосереди. Один час акафіст служили в теплому храмі Всіх преподобних Печерських, потім — у Хрестовоздвиженському, в Трапезному, де служать і тепер. Після відродження Успенського собору, відродилась і традиція соборного акафіста у Великій церкві, де він служився протягом століть. Зараз у храмі тривають іконописні роботи, але чекаємо того дня, коли вони закінчаться і братія, як і в давні часи, побачить над Царськими вратами чудотворний образ Пречистої і вознесе перед ним свої теплі сокровенні молитви.

Архімандрит Полікарп (Ліненко)