Топ-100

Онлайн трансляция | 12 сентября

Название трансляции

Архив публикаций

27.12.2010

Найбільше щастя — припасти щирим серцем до Христа

 

До повсякденних клопотів намісника Києво-Печерської Лаври архієпископа Павла додався ще один — обов’язки головного редактора нового інформаційного видання — «Печерського листка», що має висвітлювати події монастирського життя, розповідати читачам про православні свята, про традиції, історію Лаври та її сьогодення, розкривати актуальні питання духовного життя, а також разом із братією здійснювати паломництва по православних святинях усього світу. Великий обсяг роботи для невеличкого інформаційного листка — але, оглядаючи останні два десятиліття від часу відродження Києво-Печерської Лаври, переконуєшся у найважливішому: все можливо, якщо є Божа воля і Його Святе благословення.

— Я дуже вдячний Богові і Блаженнішому Митрополиту Володимиру за милість, тому що він ще давно благословив видання цього «Печерського листка». Мені хотілося б, щоб все більше і більше друкувалось про Лавру, щоб було більше і інформаційної літератури, і художніх ілюстрованих видань, тому що, практично, у нас нічого немає про Лавру. Інші монастирі — Оптина, Троїце-Сергієва Лавра, деякі з монастирів, які тільки з’явились — вже мають багатий видавничий літопис. А в Лаврі, на жаль, —  тільки далекий відблиск минулої друкованої спадщини. Це дуже добре починання, тому нехай Бог благословить — у нас є про що писати і над чим працювати. Дай, Боже, і нам, і вам сили!

— Ваше Високопреосвященство, наша Свята Успенська Києво-Печерська Лавра — уділ Пресвятої Богородиці і земне пристанище багатьох печерських подвижників. Без їхньої молитви Лавра б не стала таким великим духовним центром. Чи відчуваєте Ви, Владико, їхню молитву і предстательство Божої Матері у своїх повсякденних клопотах?

— Якщо сказати, що я відчуваю підтримку, це значить — нічого не сказати. Милість Божа не покидає мене ще з дитячих та юнацьких років. В першу чергу — те, що ми народились. По-друге, для мене, як людини віруючої, в радянські часи поступити до духовної семінарії було практично неможливо. Але з Божою допомогою я здобув духовну освіту. Я зовсім з бідної сім’ї, мама — православна, а батько — протестант. Батько ніколи не перечив, ми були всі хрещені, по можливості постились, як це було в селах прийнято. Потім сталася ще одна велика Божа милість — батько прийняв хрещення, пізніше я вінчав своїх батьків, а потім — закрив нині покійному батькові очі і прочитав розрішительну молитву. Шлях, який привів батька до церкви, і нас усіх укріпив — і є промисел Божий. Те, що я став намісником, дякуючи Блаженнішому і протоієрею Віталію Косовському, з яким ми разом навчались і який порадив Блаженнішому звернути увагу на мою кандидатуру в скрутний для Лаври час, теж вважаю волею і промислом Божим, і милістю Блаженнішого. Я міг би перераховувати тисячі й тисячі прикладів, як Господь, Божа Матір і преподобні про нас піклуються: був тільки один корпус, у нас не було жодного храму, в нас не було ікон, не було облаченій, навіть не було чого їсти і що вдягнути.

Братія жила тісно — по троє, четверо в келії. Сьогодні, окрім дому намісника, в якому всі живуть, наче в рукавичці, кожен монах має келію, ми ні в чому не відчуваємо потреби — Господь щедро все посилає: і облаченія, і євхаристичні набори, келії, храми, у Лаврі в усіх храмах звершується молитва — хіба це не диво? Ми не пишемо сьогодні прохання, щоб нам дозволили служити, ми не просимо сьогодні дозволу і не дивимось на годинник, що вже треба закінчувати — як було в 1994 році, коли мене було призначено намісником. Сьогодні ми практично господарі всього того, що є на нижній території Лаври і, частково, того, що на верхній.

Я завдячую, якщо так можна сказати, всьому небу, яке прихильне до цього святого місця і до нас, грішних. Ми недостойні, але маємо таку можливість, таке свято — жити в Лаврі. Я дивлюсь — і дивуюсь: багато приходило, але не всі змогли залишитись. Ніхто їх не виганяв, ніхто їх не ображав: ворог людського спасіння возмутив їхню душу і серце, вони не змогли витримати тієї благодаті в домі Божої Матері — і покинули його. Ми побачили пізніше, хто ці люди — вони і в розколі, вони й на ринку, де тільки завгодно. Дуже шкода, що ми стригли їх не для Бога, не для слави Божої, а для гріха. Мені, як наміснику, це дуже прикро усвідомлювати. Я бачу в усьому Божий промисл — будучи на Генисаретському озері в храмі Дванадцяти апостолів, я запитав у настоятеля отця Іринарха: як це так — немає коштів, немає постійного доходу, а храм розписується? Він відповів: «У мене в братії дванадцять євреїв і один грек — я. І вони проповідують по всьому світу». Я спочатку здивувався, а отець Іринарх продовжує «Це ж дванадцять апостолів! Вони проповідують по всьому світу, а я збираю і реставрую». Так і я можу сказати: я — ніхто, Лавра — це печери наповнені, це небо на землі, які трудяться для того, щоб той дім, у якому ми живемо, і ми самі ні в чому не мали потреби.

— Ваше Високопреосвященство, Лавра сьогодні — ще й туристичний об’єкт номер один для киян та гостей столиці. Як Вам вдається поєднувати духовне керівництво монастирем з координуванням та обслуговуванням численних прочан та туристів?

— По-перше, усім управляє Божа Матір. А по-друге, я завдячую Блаженнішому Митрополиту Володимиру за правильний підбір кадрів, тому що і всі члени Духовного Собору, і кожен з братів, на яких тримається обитель, несуть свій послух з благословення Блаженнішого, і кожен з них — людина на своєму місці. Чи то взяти отця Матфея — видавничий відділ, чи отця Пімена з паломницького, чи отця казначея — архимандрита Варсонофія, чи духівника отця Авраамія — це свята людина, з якою можна спілкуватись і дивуватись мудрості Божій. Вісімдесят шість років — а людина має здоровий глузд, щодня на службі, людина, яка ще багатьом вправляє мозок у голову. Завдяки таким добрим людям (і благочинному, і економу, блюстителям Дальніх і Ближніх печер), звершується життя в Лаврі. Це — Божа милість заради молитв Пресвятої Богородиці і преподобних отців Печерських.

— Владико, Лавра має різні періоди в історії свого розвитку, є роки злетів, роки спустошення. Який з періодів лаврської історї Вас надихає найбільше?

— Я щоразу прошу на Літургії, щоб Господь не посоромив моє намісництво і ніхто б не загинув з братії, і вірю, що Господь не відвернеться від нашої надії і нашого прохання. Які з найвизначніших подій? Це час, коли ми забирали корпуси, і кожен корпус — це продовження його життя на десятки років. Оновлюються стіни, він стає храмом чи бібліотекою, чи братськими келіями, в яких буде звершуватись молитва. Вона може бути різною — читання Слова Божого, чи Літургія звершується, чи шиється одяг, а це також молитва, тому що в ньому ми предстоїмо перед Богом, чи пишуться ікони — це мене дуже тішило. А коли відбудовувався Успенський Собор — це, звичайно, було велике щастя. І ще одне велике щастя, що в нас є Блаженніший Митрополит Володимир, який дає можливість кожному проявити себе. Він сам своїм невпинним трудом дає цьому приклад. Недавно ми розпочинали святкування 75-річчя Блаженнішого Митрополита Володимира, і я подякував Його Блаженству за молитви і терпіння. Він подивився — так лагідно-лагідно і сказав: «Владико, комусь треба і терпіти…». Цих слів було достатньо. Хоча я не можу сказати, що ми щось терпимо — ми щасливі люди. А якщо нас ще й поносять, значить, ми щось робимо з того, що потрібно.

Якби ми жили в ногу з сьогоднішнім суспільством — про нас би й не згадали; якби ми п’янствували, якби ми палили, якби ми вештались хтозна де, якби поробили наколки, як це прийнято сьогодні, — це б було «хіпово». А ми молимось — і тому чуємо: «Вони ж відсталий народ, вони — божевільні». Хоча з нашої відсталості, ненормальності — чи то в нашій Православній Церкві, чи навіть в Католицькій — хизується весь світ. Але що величніше за Києво-Печерську Лавру? Що є красивішим за собор Святої Софії в Константинополі, хоч він зараз і перетворений у мечеть? Що захоплює більше ніж храм святого апостола Петра в Римі? І це завдяки тим безумцям, на яких завжди вказував світ. Як було за часів Римської імперії — «вони збожеволіли, вони вірують у Розп’ятого!». Так і до сьогодні: війна за корпуси, виселення музеїв — скрізь ми винні. Коли ми облаштовуємо кладовище, щоб поховати свого брата або одиноку людину, яка прийшла до монастиря і померла, і немає кому її поховати — ми винні знову. Чому? Тому що ми — християни, послідовники Христа. Хоча ти й не викриваєш опонентів ні в чому — але подивляться на тебе, на хрест, на одяг благочестивий, і їх просто тіпає. Бо ти не учасник їхнього беззаконня і гріха. І цим смиренням ми перемагаємо. «Призре на смирение рабы Своея» — смирення Божої Матері перед Отцем Небесним привело до того, що в Її утробу вселився Спаситель світу. В немочі людській здійснюється сила Божа. В немочі будь-кого з нас — ми ж усі люди немічні, і втома буває, і здоров’я вже не те, але ж через нас твориться Божа воля. Погляньте на приходських священників — вони реставрують, вони сповідають, вони моляться, вони збирають народ. Це не просто сила тілесна, саме в немочі людській проявляється сила Божа.

— Владико, до Вас звертається багато прихожан — і ті, хто довгий час у церкві, і ті, хто тільки ступили на шлях спасіння. Усіх їх хвилює єдине: як спасти свою душу в наш нестійкий час зневіри та смути? Яка у Вас для них найперша порада?  

— Апостол Павел у своєму зверненні до галатів пише: «Якби Христос постраждав за заповіді, то марні наші віра і страждання. Але Він прийшов спасти людину, і ми увірували в Нього як у Спасителя світу, Який змінив букву закону на милість». Закон діє, він мусить діяти, тому що Євангеліє — це також закон Бога на землі, який показує, як нам треба жити. Він не змушує нас так жити, але він освітлює цей шлях. Якщо ми маємо в собі любов до ближнього (слова святого апостола Іоанна Богослова «Бог є любов» завжди на серці), до природи, до навколишнього середовища, до трави, яка зростає щороку — то ми змінюємо все своє життя. Хочемо ми цього чи не хочемо. Якщо в тебе з’являється любов, співчуття — ти вже змінюєшся. Блаженні милостиві — якщо буде в нас милосердя, якщо в нас буде терпіння, якщо в нас буде любов. Але на першому місці все ж повинна бути віра, яка преображує людину.

Якщо ми в собі маємо Христа, то духовний світ наш преображається і душа наша преображає навіть навколишнє середовище. Якщо ми живемо в гріху — нам усе байдуже: будинок валиться — нам байдуже, сім’я пропала — нам байдуже, заросло все бур’яном — нам байдуже. Нам аби тільки підсилити свої пристрасті — чи то п’янка, чи наркоманія, чи будь-які інші пристрасті, що може мати людина у своєму тілі — бо ж душа не може бути пристрасною. Вона не хоче, але віслюк, в якому душа живе, колесить її. Було б добре, якби над нашим тілом панував дух, а не над духом тіло. Тоді було б зовсім по-іншому. Сьогодні дехто вибирає собі дуже легкий шлях до Царства Небесного: проспівав «хочу додому, Ісусе» — і все, ти вдома. Але це омана. Якщо ти живеш поза єдиною канонічною Церквою, для тебе нема спасіння. Тому що святий апостол Павел каже: «Єдина віра, єдине хрещення, єдиний Господь». Символ віри, який написано нашими предками і співається нашими вустами, зазначає: «Верую во Единую Святую и Апостольскую Церковь», — і все, що знаходиться поза цією Церквою, як би воно не виникало і не називалось, не що інше, як диявольські плевели.

Ще повинен бути послух Церкві. Ми не слухаємось Церкви, а в ній господар не я, і ніхто з нас. У апостола ми читаємо: «Глава Церкви — Христос». Він збирає нас. Дехто каже, що піст вигадали попи. Почитайте у Старому Заповіті, як Господь наказує поститись, як вказує царю і пророку Давиду, кому можна їсти хліби предложенія. А вкінці і сам Христос поститься. Для чого? Йому це потрібно? Ні, Він навчає нас: «Я не прийшов нарушити закон, а виконати його». Значить, все, що є в Церкві, необхідне для нас, як повітря для життя. Якщо людина не виконує закон і устави Церкви, вона не є віруюча і не може мати спасіння.

Господь страждав у Гефсиманському: «И быв послушлив даже до смерти, смерти же крестной». Тобто Господь, один із Іпостасей Пресвятої Трійці, показує свою покору Отцю як Син для того, щоби спасти кожного з нас. Через те і ми повинні змирятись, повинні пам’ятати, що не завжди так буде, прийдуть часи і кращі, і гірші. Хоча кращими вони вже не можуть бути, бо виконується Слово Боже про хвороби, які ми сьогодні бачимо, прийдуть землетруси — подивіться, що в світі робиться, прийдуть непорозуміння, і гроші валятимуться на землі, і золото — і нікому воно не буде потрібне. Якщо ми викидали старовинні дерев’яні речі в сімдесятих роках, то тепер вони стали мати ціну. Якщо раніше ми думали, як зібрати більше врожаїв і використовували хімічні добрива, то тепер шукаємо чистішого. Якщо колись нам обіцяли показати по телебаченню останнього попа, то тепер тільки сліпий не може побачити сяючі хрести і позолочені церковні бані в усьому світі. Сьогодні тільки глухий не може почути, що є Бог. Сьогодні тільки невіглас може назвати Бога «вищим розумом». Все це свідчення того, що наближається кінець і всі Божі обітування виконуються. Тому кожному з нас варто задуматись. Якщо в нас буде молитва, якщо ми справді будемо тією свічею, що горить, то є надія, що Господь нас помилує.

— «Печерський листок» має об’єднати і тих, хто подвизається у Лаврі, і тих, хто приходить сюди на молитву. Що би Ви хотіли побажати, Владико, — і одним, і другим?

— Я би хотів, щоб у нас було більше прикладів, і духовних, і світських. Люди рівняють своє життя на кращих, на досвідчених. Я не визнаю «младостарчества» — колись мені сказала одна людина: «Владико, якби Ви пішли по водах, за Вами пішли б усі люди». На що я відповів: «Господь ходив по водах, Господь воскрес із мертвих, Господь воскрешає і до сьогоднішнього дня. Але не всі йдуть…». Тому наша найбільша мета на сьогодні — побачити свої гріхи, свою духовну вбогість. Відчути, що Ісус Христос — справді Той, Хто мав прийти заради мене особисто. Мені згадуються слова святителя Василія Великого, коли до нього звернулися із запитанням: «Як погасити пекельний вогонь?» Він відповів: «Ти своїми сльозами залий свою частку, я — свою, і пекло потухне, і стане раєм». Бо не місце освячує людину, а людина — місце. Мені дуже боляче, коли люди під час державних свят, які, на жаль, дуже часто випадають на дні посту, проходять повз святі лаврські врата на масові гуляння. Хочеться кричати: «Для кого ж Господь прийшов і за кого пролив Свою кров?» Тому хочу всім побажати, щоб кожен прийшов до почуття істини і відчув, що без Церкви спасіння немає. Нехай цей «Печерський листок» дає кожному можливість реально побачити себе і в цій пітьмі — світло Христа, до якого кожна людина повинна спрямовувати свої стопи. Найбільше щастя — впасти до підніжжя Христа, стати для світа безумцем, але ж для Бога залишатися дитиною і наслідником Царства Небесного. Саме цього я й бажаю усім, хто читатиме «Печерський листок».

Вів розмову ігумен Пафнутій

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.


Редакция сайта www.lavra.ua

Еженедельная рассылка только важных обновлений
Новости, расписание, новое в разделах сайта

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам: