Свята на честь великомучеників і мучеників були встановлені з перших століть існування християнської Церкви. Особливе шанування до наших часів має святий великомученик Пантелеймон, з ім’ям якого пов’язано безліч чудес і зцілень. До нього зверталися і звертаються християни всіх часів як до лікаря і цілителя. Але для Бога і для Церкви головним подвигом його життя було і залишається те, що він покірно, без коливання, без жодного лицемірства віддав своє життя за те, у що він свято вірив, чим він жив і що він відчував. Це і привело його до вічної благості споглядання Божества. Але в чому суть подвигу мучеництва? Як цей особливий подвиг увійшов до Церкви і став для неї воістину великим?

Для Святої Церкви Христової з найперших днів її існування був характерний один особливий аспект її буття — неймовірна самовідданість членів християнських громад і їх готовність віддати все за віру в Христа. Багатьох, хто шукав в ті часи Істину, об’єднувало одне — неймовірна спрага Бога, неймовірне прагнення побачити Господа і долучитися до Нього, а не до ідолів, яким вони змушені поклонятися, до бовванів, які були бездушними, і яких античне суспільство наділило своїми ж пристрастями і пороками. Ні, люди в глибині душі прагнули до чогось більшого, вони прагнули до того, щоб Господь наповнив їх душі і просвітив їх. Так, саме просвітив, преобразив, зробив кращими.

Це прагнення до досконалості можна пояснити тією пам’яттю про загальне призначення, яка повинна була зберегтися хоча б віддалено в кожному народі. Адже ще під час перебування людей в Раю Господь звелів Адаму обробляти сад, Єві — бути помічницею своєму чоловікові і нікому з них не їсти від дерева пізнання добра і зла. Це був той шлях, який повинен був привести до досконалості, до нового життя, до нового етапу спілкування людини з Богом — у вічному Царстві досконалості, гармонії і краси.

Але замість цього сталося щось інше. Сталося гріхопадіння. Багато хто скаже, що в ньому винен сатана, що вселився в змія, але ж і Єва могла відігнати лукавого праведним гнівом, і Адам міг не прийняти від жінки заборонений плід. Праотець міг і покаятися, попросити прощення у Бога, але замість цього звинуватив Єву, яку Господь створив і яка дала йому плід від дерева пізнання добра і зла. Він почав ховатися. І втратив Рай до кінця свого життя.

Пройшли часи… Господь навіть після вигнання з Раю не залишає Своє творіння. Пророки пророкуваали про Месію, який має прийти, не забуваючи про ту обітницю, яка була дана Адаму і Єві в Раю. Вони пророкували про те, що і збулося під час земного життя Христа, під час Його страждань, Хресної смерті, погребіння і славного Воскресіння. Господь по суті так само, як і більшість пророків, не був прийнятий Своїм обраним народом, який після Розп’яття втратив це обранство, адже розіп’яв він уже не одного з пророків, а Самого Господа, Якого так довго чекав і Якого знехтував. Дивлячись на те, як страждав Христос, як за правду і проповідь справжніх моральних ідеалів був страчений Пророк і Предтеча Господній Іоанн, апостоли так само не боялись смерті. Всі вони, за винятком святого Іоанна Богослова, зазнали мученицьку кончину, тим самим засвідчивши свою віру в Єдиного Господа, що створив їх. Церква ж завжди гнана, і в перші три століття вона була гнана із застосуванням фізичної сили — шляхом знищення християнських громад. Але чим більше їх знищували, тим більше послідовників Христа і Його Церкви з’являлося. Перші християни йшли на такі муки, про які зараз і помислити страшно. Були серед мучеників і лікарі, що прославилися своєю безкорисливістю і самовідданою любов’ю до людей.

Одним з таких подвижників був шанований в цей день святий великомученик Пантелеймон цілитель. Народився він в знатній язичницькій родині, мати його була християнкою, але померла, коли син був ще юним. Батько віддає його в язичницьку школу, там він отримує освіту, призивається до палацу імператора, але по дорозі зустрічає священика. І диво воскресіння хлопчика, який помер від укусу змії, дарує йому ту віру, від якої він після Хрещення вже ніколи не зміг відмовитися. Він став лікарем і лікував безкоштовно людей, що призвело до заздрості з боку інших лікарів, які втратили свій дохід. Вони написали на нього донос імператору, але в присутності імператора він зміг довести істинність Христової віри — святий Пантелеймон зцілив тяжкохвору людину і осоромив тим самим язичницьких жерців і лікарів.

Було зроблено кілька спроб вбити святого — вкинути його в море, кинути на поживу диким звірам, але вони не увінчалися успіхом, адже все творіння Творця бачило його святість і готовність віддати життя за Христа, і тому навіть звірі цілували його ноги. Такими були допомога Господа і сила молитви. Про це говорив сам святитель Василій Великий, описуючи подвиги мучеників: «Хто ж боїться Господа не терпить шкоди в сильному вогні…» Але жорстоке суспільство виявилося гіршим, ніж безсловесна тварина, що надала праведному почесті цілуванням ніг. І святий Пантелеймон був усічений мечем.

Глава його і донині зберігається в Руському Пантелеймоновому монастирі на Горі Афон. По всій землі безліч храмів освячені на честь цього святого, щодня до нього підносять свої молитви безліч людей, просячи про зцілення своїх тілесних і душевних недуг. Він і тоді і зараз є одним з найяскравіших прикладів служіння Богу, Його Церкві і ближнім, залишаючись незмінним заступником кожного з нас у Престолу Творця.

На крові мучеників зросла Церква, яка в усі часи була і буде «стовп і підвалина правди» (1Тим. 3:15). Як ми бачимо на прикладі святого великомученика Пантелеймона, серед мучеників є не тільки простолюдини, а й знатні люди, навіть вельможі, люди з досить великим матеріальним достатком, які не хотіли втратити відчуття повноти Божественної благодаті, відчуття присутності Живого Бога, що явився у плоті, Якого їм проповідували апостоли і їх наступники — єпископи і священики. Вони реально відчували благодать Божу, яка діє в Таїнствах Церкви, в Причасті Святого Тіла і Крові Христових. А та кількість чудотворень, які відбувалися в Древній Церкві, тільки підтверджувала їхню віру. І якби і ми мали зараз хоча б частину такої віри, яка була у християн дві тисячі років тому, то ніколи б не задавалися питанням, чому зараз немає таких чудес. Все це відбувалося по великій вірі перших християн, багато з яких освятили нашу землю своєю кров’ю. На хвилину варто тільки задуматися, як страждали ці люди, як терпіли всі муки і знущання, і як їх підтримував в скорботах Господь.

Натхнені прикладом Христа Спасителя і подвигом перших мучеників страстотерпців за віру Христову були в усі часи. Вони своїм життям стверджували Істину, показуючи нам, як потрібно любити Бога, щоб заради Нього віддати найцінніше, що є у людини — своє життя! Повторили подвиг мучеників Стародавньої Церкви і мученики першої половини ХХ століття, постраждалі від безбожного правління на наших землях. Буде цей подвиг мати місце і в майбутньому, до кінця віку. Але всі ми повинні пам’ятати, що якщо ми називаємо себе християнами, то в будь-який момент повинні бути готові вчинити за прикладом святих мучеників, ні на секунду не вагаючись. У такі моменти випробовується наша віра. І якщо Господь побачить її, то всі скорботи, які випадуть на нашу долю за ім’я Христове — всі вони пройдуть для нас легко. Господь укріпить нас в цьому випробуванні. І тільки тоді ми зможемо пережити справжню радість спілкування з Богом.

І це не обов’язково можуть бути муки фізичні. Трапляється, що людину, яка свідчить про себе, як про члена Православної Церкви, починають в чомусь дорікати, обмовляти або будувати підступні плани. І все це тільки через те, що це православний християнин і залишається вірним Церкві, яку створив Христос. Але якщо людина з вірою все це пройде, якщо вона зможе, сподіваючись на Бога, стерпіти всі ці випробування, тоді вона стане ще ближче до Христа. Тоді така людина буде з Христом, і Він буде всіляко і постійно її зміцнювати.

Нехай Господь усім нам дарує таку любов до Нього і ближнього, якою володіли перші християни, яку вони лише примножили, яку вони засвідчили своєю мученицькою кончиною і яку через свій подвиг передали всім нам, щоб і ми стали кращими. Молитвами святого великомученика Пантелеймона, всіх мучеників і всіх святих Господь нехай пошле нам Свою благодать і явить нас спадкоємцями вічного спасіння, до якого покликаний весь людський рід.

Ієромонах Інокентій (Підтоптаний)