За часів Русі люди вірили, що шлях до духовного просвітлення лежить через Київ. Сюди, як писала українська просвітниця Софія Русова, сходилася безліч богомольців, щоб «вклонитися мощам тих людей, які у своєму житті уміли бути істинними християнами». У Петербург і Москву, відмічала вона, їдуть у справах. «Їздять, звичайно, і в Київ за тим же, але ще більше йдуть пішки, часто босими ногами за тисячі верст усі, хто вірить, що християнське життя і християнська моральність в житті вищі і важливіші за всі інші справи».

Існував навіть традиційний маршрут богомольців. Уперше його описав Микола Лєсков. За словами його персонажа, «богомол» йде по Києву певним шляхом: спершу поклонитися святим Печерським, потім до Варвари, потім до Макарія софійського, а вже потім до Андрія і Десятинної, і ген на Поділ. Серед найбільш шанованих міських святинь були і мощі святої Варвари, які зберігалися в Михайлівському монастирі, і на той час були у нас єдиною реліквією з древнього християнського Сходу.

…Уже близько тисячі років знаходяться вони на українській землі. Як же потрапили мощі юної дівчини-християнки, яка прийняла мученицький вінець в місті Іліополі у III столітті, до нас? Є багато гіпотез відносно цього, зупинимось на деяких із них.

Після страждань і кончини свята Варвара була похована в рідному місті. І хоч її ім’я означає «чужеземка», але вона була «своєю», рідною для іліопівців. І коли під час нападів магометан християни, забираючи з собою святині, почали переселятися спершу в Нікомідію, а потім в Константинополь, мощі великомучениці і потрапили в останній, де знаходилися до XII ст. Далі — дорога до Києва. Але саме тут починаються розбіжності.

Французький інженер на польській службі Ґійом Левассер де Боплан, коли був у Києві близько 1640 р., говорив, що мощі святої Варвари були принесені сюди з Греції під час якоїсь війни з Нікомідією. Антиохійський Патріарх Макарій двічі був у нашому місті (1653 і 1655 рр.) і відвідував Михайлівський Золотоверхий. Він стверджував, що мощі були привезені царівною Анною, дружиною великого князя Володимира.

Управляючий київською консисторією, видатний історик і архімандрит Михайлівського монастиря Феодосій Софронович приводить у своїй «Хроніці» «повість старих людей» про заснування обителі ще за часів князя Володимира. Близько 1669–1670 рр. він пише «Муки святої великомучениці Варвари» і «Повість про преславні чудеса її», де говорить про те, що мощі Варвари були прислані в дар від грецького царя великому князю Святополку Ізяславичу (у хрещенні — Михаїлу), який і збудував церкву в ім’я свого покровителя Архістратига Михаїла і з почестями поклав в ній на освячення мощі святої.

Схожу інформацію надає і святий Димитрій Ростовський. Тільки за його словами, мощі святої привезла в Київ візантійська царівна Варвара, коли виходила заміж за князя Святополка дочка Олексія Комніна, випросивши їх у батька. У творі ж Феодосія Софроновича зв’язок між заміжжям і отриманням святині не відмічено і нічого не говориться ні про ім’я імператора, ні про дружину Святополка Варвару. Насправді ж історики говорять, що в Олексія Комніна не було дочки з ім’ям Варвара, а чотири його дочки, справді, були дружинами царів і князів інших країн. Літопис теж не згадує про одруження Святополка з грецькою царівною, не говорить і про мощі святої Варвари.

Є багато гіпотез відносно часу перенесення святих мощей до Києва, та ми повинні зупинитись у своїх дослідженнях на великому князі Святополку-Михаїлу. З ласки Божої він став на шлях покаяння у Києво-Печерській обителі і загорівся бажанням збудувати для свого упокоєння храм і тому дуже хотів отримати для нього славнозвісну святиню. Хоча нащадкам його так і не судилося князювати в Києві.

Історичні дані говорять, що Святополк мав декілька дружин і що в нього народжувалися діти, коли йому вже було близько 50 років, зокрема сини Ізяслав і Брачеслав. Це були діти від нового шлюбу — можливо з грекинею, хоч і не дочкою імператора Олексія Комніна, а княжною якогось іншого царського роду, яких було немало. Вона могла називатися Варварою і привезти мощі великомучениці з Константинополя, але не раніше 1108 р., коли була побудована церква святого Михаїла, де вони були покладені. Деякі історики вважають Варвару третьою дружиною Святополка і родичкою Олексія Комніна. Після смерті князя Святополка його третя дружина жила з синами в Турові, якого з поваги до свого двоюрідного брата дав родині Святополка Володимир Мономах. Тут існував Варваринський жіночий монастир ще до періоду спустошення Києва. Можливо, ктиторкою його саме і була княгиня Варвара, яка після смерті чоловіка успадкувала великі статки.

Чи міг іншим шляхом отримати Святополк ці святі мощі? Потрібно відзначити, що при тодішніх стосунках з Візантією це не було важко, тим паче, що грецькі святителі, які приходили до нас, йшли назустріч благочестивому бажанню русичів мати частки святих. У Никоновому літопису під 1091 р. читаємо: «Того ж літа прийшов Феодор грек, митрополит, і приніс багато мощів святих». Є і інші версії щодо того, як потрапили святі мощі в Київ, але ми не будемо на них зупинятися, краще згадаємо, як Київ прийняв святу Варвару.

Жити в Києві і не потрапити під благодатну силу молитви великомучениці було неможливо. Про неї ходило багато легенд. У популярності вона могла змагатися зі святим Миколаєм Угодником. Присвячені йому збірки називалися «миколайчиками», а ті, що оповідали про незвичайне життя великомучениці, — «варварниками». Монастир теж називали з любов’ю «Варваринським». Містична присутність святої в Києві

відчувалася постійно. Вважалося, що від дотику до її мощей предмети отримують чудотворні властивості, а тому в раці святої можна було бачити безліч перстнів, іконок, хрестиків. Відомий київський мемуарист Микола Богатинов згадує, наприклад, про пахучі кипарисові стружки, якими лікували хворих дітей : «В пору моєї недуги матінка їздила зі мною до святої Варвари, брала від раки святих мощів кипарисових стружок і підкурювала мене ними, накриваючи з головою простирадлом». Традиція це лікування допускала.

Персні з її руки (чи просто з раки) ставали справжніми талісманами. Паломники закуповували їх дюжинами і розвозили по всіх містах імперії. Для багатих робили масивні золоті персні, для бідних — сині фініфтяні. Про заповітні київські перстенькі мріяли навіть вінценосні особи. Цариці Анна Іоанівна і Єлизавета обміняли свої дорогоцінні персні на простенькі срібні від святої Варвари. Перстенькі купували і молодята, вважаючи, що вони скріплюють союз люблячих сердець. З цією метою придбали дешеві фініфтяні персні поет Осип Мандельштам і його наречена Надія. Їх шлюб насправді витримав усі випробування долі. У інший час і з іншим сенсом піднесла перстень святої Павлу Скоропадському Олена Безак, хазяйка його конспіративної квартири на Печерську. Зроблено це було для захисту від «раптової напасті» в день проголошення Скоропадського гетьманом. Але владу він так і не зберіг і залишив Київ назавжди. Втім, особисто для нього, бурхливі події грудня 1918 року закінчилися цілком благополучно.

Київське передання свідчить, що свята Варвара рятує від недуг, раптових хвороб і наглої смерті. Історик Микола Сементовский писав, що в 1710 р. «однієї тільки Михайлівської Золотоверхої обителі, де почивають чудотворні мощі святої великомучениці Варвари, не торкнулася згубна виразка, і жоден з братів, що живуть у ній, не помер, незважаючи на те, що свята обитель була відкрита для всіх… Те ж саме повторювалося в 1770, 1830, 1848, 1853 і 1855 роках, коли лютувала згубна холера». Як запевняє історик, цілюща сила мощей святої Варвари тягнулася далеко за межі монастирських стін. Досить було під час епідемії винести нетлінні останки святої за ворота і обнести навколо обителі, як «виразка кожного разу після обнесення зменшувалася в усьому місті».

Уже в ті далекі часи встановився і особливий день внутрішньоміського паломництва до Михайлівського монастиря. «При мощах святої Варвари, — пише архімандрит Феодосій, — кожного тижня у вівторок служба Божа і молебень святій Варварі». У кінці XVII ст. митрополит Іоасаф Кроковський склав акафіст великомучениці і встановив співати його у вівторок перед Літургією, що здійснюється і до цього часу в Києво-Печерській Лаврі. А в день пам’яті великомучениці, єпископом Порфирієм (Успенським) було встановлено обносити її мощі навколо храму на знак чудотворного позбавлення обителі і всіх, хто знаходився в ній, від морової виразки і холери у XVIII і XIX століттях.

Люди дуже любили і шанували Варвару. Для юної великомучениці лірники («жебрацька муза»), що співали на київських вулицях, знаходили найяскравіші слова, прикрашали її життя фантастичними деталями, а саму Варвару називали зіркою серед моря пристрастей людського життя. Багаті люди також вважали святу Варвару своєю, адже вона була патриціанкою і ніколи не зрікалася свого походження. Українські іконописці і гравери найчастіше зображували її світською пані. У парчі і шовках. На волоссі — сітка з перлин. Іноді її плечі прикрашала горностаєва мантія, а голову — корона. Художники густо пудрили обличчя Варвари, а на щоки накладали яскраві рум’яна.

В Київ мощі Варвари були привезені без лівої руки, яка довгий час лишалася в Греції. У XVII ст. руку великомучениці доставили в тодішню Польщу і поклали у братській Воздвиженській церкві Луцька. Ця рука також мала величезну цілющу силу. У одній зі своїх проповідей чернігівський архієпископ Лазар (Баранович) розповідав киянам: «І я, одержимий тяжкою хворобою, не шукав іншого лікаря, окрім допомоги від святих мощей великомучениці Варвари, і коли з вірою випив води, якою омочена була рука великомучениці, чаша цієї води була мені в порятунок».

Волею випадку рука святої Варвари опинилася в Києві, в Софійському соборі — в раку вона так і не потрапила, оскільки торгівці реліквіями, викравши святиню з луцької церкви, встигли роздрібнити її на шматочки. Теперішнє її місцезнаходжняя невідоме.

Протягом віків мощі святої Варвари знаходяться в Києві. Незважаючи на тривалу історію їх перебування, вони не отримали ніяких ушкоджень, хоч ХХ століття і принесло багато змін. Приблизно з 1919 р. розпочинається плановий наступ на Церкву. Не зміг вистояти і древній Михайлівський собор. В роки «соціалістичної реконструкції» (щонайповнішого розорення київської старовини) прийшов кінець і самій обителі. Її знищили підривники НКВС — вони уміли перетворювати величезні собори на купу сміття як би між іншим, без евакуації навколишніх жителів і без якої б то не було шкоди для сусідніх будівель. Та зруйнувати Михайлівську обителль їм довелось не відразу. Від першого вибуху моноліт собору, спорудженого руками великокняжих майстрів, лише здригнувся. Від другого вибуху собор теж не зруйнувався, тільки розсівся на декілька частин. І лише третій вибух знищив монастир.

Але мощі великомучениці вдалося врятувати. Спершу вони були перенесені до Києво-Печерської Лаври, де знаходилися аж до німецької окупації. З часом мощі вони були знову перенесені у відроджений на деякий час Михайлівський Золотоверхий монастир, де для них була влаштована церква. У 1943 році Київ був звільнений від німецьких окупантів, а в 1944 екзархом став митрополит Іоанн (Соколов), який жив у Михайлівському монастирі і постійно відправляв богослужіння перед мощами святої. При ньому святі мощі були перенесені приблизно в 1944–1945 рр. в Андріївську церкву і покладені справа перед іконостасом. Кожен вівторок, коли читався акафіст перед святими мощами, Андріївський храм був переповнений богомільцями. Людей було стільки, що храм не поміщав усіх, що бажали помолитися. Архівні матеріали говорять про те, що в 1950-ті рр. мощам святої Варвари в Андріївській церкві поклонялися навіть представники закордонних православних делегацій.

Коли влада закривала Андріївську церкву, то віруючі кияни намагалися врятувати храм, вони закрилися в ньому на цілу ніч. Тоді влада пішла на поступки і дозволила перенести мощі святої великомучениці Варвари у Володимирський собор, де вони знаходяться і нині. Сталося це в січні 1961 року. Святі мощі були перенесені вночі, без будь-яких урочистостей, щоб не привертати увагу киян.

У Володимирському соборі спочатку вони були поставлені перед іконою «Несподівана Радість», праворуч від іконостасу. А вже після 1966-го року були перенесені на нинішнє місце — на рівні з мощами священномученика Макарія, митрополита Київського. Після церковного розколу, коли собор з його святинями залишився поза канонічною церквою, священноначаліє Києво-Печерської Лаври благословило служити соборний акафіст великомучениці, щоб зберегти молитовну традицію і не позбавити вірних заступництва святої. І до сьогодні кожного вівторка у Трапезному храмі перед іконою великомучениці Варвари з часточкою святих мощей возносяться молитви і лаврської братії, і прихожан, і паломників, які щиро вірять, що небесна покровителька Києва не залишить їхніх прохань без уваги. Адже духом свята великомучениця завжди поряд із тими, хто твердо стоїть за православну віру і слідує Христовому вченню.

Багато років пройшло від часу принесення мощей святої великомучениці до Києва, минуло і безбожне XX століття. Відроджуються храми, відновлюються і давні київські традиції. Нехай же великомучениця Варвара молиться за нас перед Престолом Божим, щоб зберегти нам і духовні скарби, і духовну єдність між православними, яка завжди була головною запорукою процвітання нашого святого міста.

Алла Харченко