Коментарі щодо тверджень «держава», «народ» стосовно Києво-Печерської Лаври
(Роздуми після прямого ефіру «Під гострим кутом»
на КДРТРК – 7 липня 2010 р.)

Свято-Успенська Києво-Печерська Лавра дійсно є великою святинею не лише українського народу, а й усього православного світу, а також визначною всесвітньою історико-архітектурною пам’яткою.

Майже тисячу років тому на цих київських пагорбах виник перший православний монастир, створений молитвами і руками наших предків. Звідси ширилося Православ’я по всіх слов’янських і не лише слов’янських землях.

Цей монастир, який спершу був печерним, протягом століть розбудовувався й зростав – звернімо увагу – на тій землі, котру подарував Церкві в особі києво-печерських монахів, зокрема преподобних Антонія і Феодосія Печерських, у 1062 році князь Ізяслав. Отже – споконвіку земля і все що на ній в межах Києво-Печерської Лаври завжди належало саме Церкві, і за жодної державної формації, включно до 1926 року, не виникало питання щодо юрисдикції Лаври.

Лише за Радянської держави у богоборчеських властей піднялася рука на Святу Лавру. 1926 року Декретом народних комісарів монастир фактично було знищено і на території Лаври було створено історико-культурний заповідник, призначенням діяльності якого стала оголтіла атеїстична пропаганда.

І все те, що століттями створювалося руками монахів-подвижників, які своїми молитвами тримали Небо над Святою землею Київської Русі, на кошти паломників і добровільні пожертви дійсно народу, стало служити проти нього, бо, як засвідчили наступні десятиліття, — витравлювало з людей живу душу, знищувало в них порухи до вищого, морального, бо проповідувалася вседозволеність і виправдовувалась всяка доцільність всякої мети.

Коли в рік 1000-ліття Хрещення Київської Русі життя монастиря було відновлено, Києво-Печерській Лаврі було повернуто територію Ближніх і Дальніх печер. Територія Верхньої Лаври залишилася за Заповідником.

Що ж ми спостерігаємо за ці два десятиліття?

Територія, яку одержав монастир, поступово неймовірними зусиллями братії знову ж таки на кошти Церкви й на кошти прихожан постає з тої розрухи й запустіння, в якій ми одержали її.

Верхня ж Лавра, тобто Історико-культурний заповідник, не знати які несе функції: маючи кілька музеїв, у своїй екскурсійно-лекційній роботі, часто й сьогодні пропагує атеїстичні погляди, по суті паразитуючи на виключному інтересі людей до православних святинь. Цілий ряд споруд, побудованих свого часу стараннями й на кошти монастиря, заповідник здає у субпідрядну оренду якимсь бутікам, магазинам, кафе, яким не місце на історичній території монастиря, — зокрема, перш за все це стосується келійних корпусів на алеї, що веде до Успенського собору.

Отут і виникає питання: лінію якої держави продовжують теперішні «ревнителі» статусу Києво-Печерської Лаври – Святого джерела Істини Божої чи торгово-рестораційних підприємств і атеїстичної пропаганди орендаторів заповідника.

Останнім часом нам часто закидають, що ми недостатньо опікуємось збереженням історичної ідентичності архітектурного простору Лаври. Києво-Печерська Лавра живе вже протягом майже десяти століть. Зрозуміло, що прожитий час позначився й на ній – руйнівними набігами монголо-татарів, пожежами і навіть недавніми нищівними подіями революції і Другої Світової війни. Відновлюючись з попелу згарищ, Лавра дещо змінювалась, зважаючи на технології і запити часу. За останні століття в Києво-Печерській Лаврі, власне, не було змінено нічого. Ми, як сказано вище, лише турбуємося про технічний стан будівель і збереження архітектурного вигляду. Нічого нового на території нижньої Лаври не будується.

Сьогоднішні культуртрегери вболівають за те, що ЮНЕСКО може виключити Лавру і Софію Київську зі списку світових культурних пам’яток. Хочу їм нагадати, що інспектори ЮНЕСКО, будучи в Києві, особливо акцентували увагу на порушенні довколишнього простору навколо згаданих святинь – тобто так званої буферної зони. Де ж ви були, рідненькі-дорогенькі, коли так щільно в цьому історичному просторі будувалися готелі та висотки?

Тепер щодо любові до народу.

Вболівальники за народ, можливо, не знають про те, що жодна людина не може зайти на територію заповідника безплатно: при вході на територію – плати, при вході до кожного музею – плати. А чи всяка людина, яка, може, приїхала й здалеку, має, пробачте, на кожний «чих» гроші?

Монастир же протягом всього часу, окрім ночі, широко відкриває двері для всіх, хто бажає прийти до Лаври: помолитися, вклонитися його святиням. І жодної плати, крім добровільних пожертв, за це не береться.

І хто ж тоді для народу, а хто для власної наживи?

Відповідь напрошується сама собою.

Архієпископ Павел,
Намісник Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври